Анджей Сапковський - Сезон гроз

— То той! — комендантка витрусила з вух рештки підливи і звинувачувально показала на Геральта.

— Він винуватий, вельможний пане інстигатор! Бешкетував і лаявся, а потім узявся бити. А все із-за якихось мечів з кладовки, на які не мав квитанції. Ей, Гоншорек, шо ти там в куті корчишся? Всрався? Порухай булками, встань, скажи вельможному пану інстигатору… Альо! Гоншорек? Шо там з тобою?

Вистачило глянути уважно, щоб дізнатися, що там з Гоншореком. Не потрібно було перевіряти пульс, достатньо було глянути на біле, як крейда, обличчя. Гоншорек був мертвий. Звичайнісінько і просто сконав.

— Розпочнемо розслідування, пане з Ривії, — сказав Феррант де Леттенгоф, інстигатор королівського трибуналу. — Оскільки ви подаєте офіційну скаргу і позов, мусимо його розпочати, так каже закон. Допитаємо усіх, кто під час арешту і в суді мав доступ до твоїх речей. Заарештуємо підозрюваних…

— Тих, що й завжди?

— Перепрошую?

— Нічого, нічого.

— Ну так. Справа, я певен, буде вирішена, а винних у крадіжці мечів буде притягнуто до відповідальності. Якщо дійсно була крадіжка. Поручуся, що розгадаємо цю таємницю і правда виявиться. Рано чи пізно.

— Краще б рано, — тон інстигатора не надто подобався відьми́нові. — Мої мечі — мій засіб існування, без них не можу виконувати свою роботу. Знаю, що моя професія багатьма сприймається погано, а особисто я страждаю через негативні стереотипи. Які випливають з упереджень, забобонів і ксенофобії. Розраховую, що цей факт не матиме впливу на слідство.

— Не матиме, — сухо відповів Феррант де Леттенгоф. — Бо в нас тут панує правосуддя.

Коли пахолки винесли тіло померлого Гоншорека, за наказом інстигатора провели ревізію складу зброї та усього канцелярського закутка. Як легко було здогадатися, не було там і сліду мечів відьми́на. А комендантка, яка все ще дивилася на Геральта скоса, показала на підставку зі шпичкою, на яку небіжчик настромлював використані квитанції про прийняття речей на зберігання. Серед цих квитанцій миттю знайшлася та, що належала відьми́нові. Комендантка погортала журнал і за хвилину ткнула його їм під носи.

— Будь ласка, — показала з тріумфом — запис про отримання, як ляля. Підпис: Герланд з Риблі. Я ж говорила, шо відьми́н тут був і сам свої мечі забрав. А тепер мухлює, видно, хоче компенсацію получити! Із-за нього Гоншорек коні двинув! З нервів кров його залила і удар хватив.

Ні вона, ні будь-хто з інших стражниць не наважилася, однак, засвідчити, що Геральта під час отримання зброї хтось дійсно бачив. Тут постійно хтось ошивається — звучало пояснення, а вони були зайняті, бо їли.

Над дахом будинку суду з пронизливим вереском кружляли чайки. Вітер відігнав на південь грозову хмару з моря. Виглянуло сонце.

— Я б хотів одразу застерегти, — сказав Геральт, — що на мої мечі накладено сильні чари. Лише відьми́ни можуть до них доторкатися, в інших вони забиратимуть життєву снагу. Виявляється це переважно в підупаданні на чоловічій силі. Тобто статевій немочі. Цілковитій і постійній.

— Матимемо це на увазі, — кивнув інстигатор. — Поки що я б усе ж просив, аби ви не покидали міста. Я схиляюся до того, щоб заплющити очі на скандал у кордегардії, зрештою, там регулярно трапляються якісь трафунки, пані стражниці досить легко піддаються емоціям. А оскільки Юліан… Тобто, пан Горицвіт ручиться за вас, я певен, що й ваша справа в суді вирішиться вдало.

— Моя справа, — відьми́н примружив очі, — є нічим іншим, як актом переслідування. Утиски, що випливають з упереджень і неприязні…

— Будуть вивчені докази, — відрубав інстигатор, — і на їх підставі буде вжито заходів. Так хоче правосуддя. Те саме, завдяки якому ви на волі. Під заставу, а отже умовно. І ви, пане з Ривії, повинні дотримуватися цих умов.

— Хто вніс цю заставу?

Феррант де Леттенгоф холодно відмовився розкрити інкогніто відьми́нового добродія, попрощався і в оточенні пахолків повернув у бік входу до суду. Горицвіт тільки на те й чекав. Не встигли вони виїхати з ринку і в’їхати у вуличку, розкрив усе, що знав.

— Воістину, це якась низка нещасливих випадків, побратиме Геральте. І невдалих інцидентів. А якщо йдеться про заставу, то заплатила її за тебе певна Літта Нейд, серед своїх звана Корал, від кольору помади, якою користується. Це чародійка, що вислужується перед Белогуном, тутешнім короликом. Всі ламають голову над тим, чому вона це зробила. Бо ніхто інший, як вона сама послала тебе за ґрати.