Анджей Сапковський - Сезон гроз

— Ви? — пробелькотів. — Як же ж так? Ваші мечі…

— Власне. Мої мечі. Прошу їх повернути.

— Таже… таже… — Гоншорек похлинувся, схопився за груди і важко ловив повітря. — Таже я тих мечів не маю!

— Що?

— Не маю… — Обличчя Гоншорека почервоніло і скривилося, ніби в пароксизмі болю. — Забрали же ж…

— Тобто? — Геральт відчув, як його охоплює холодна лють.

— Забра… ли…

— Як то забрали? — Відьми́н схопив комірника за поли. — Хто забрав, псяюхо? Що це до дідька має означати?

— Квитанція…

— Власне! — Відьми́н відчув на плечі залізний стиск. Комендантка варти відштовхнула його від Гоншорека, який продовжував захлинатися.

— Власне! Квитанцію покаж!

Відьми́н не мав квитанції. Квитанція з камери схову зброї залишилася в його торбі. Торбі, конфіскованій судом. Як застава в рахунок витрат і можливих штрафів.

— Квитанція!

— Не маю. Але…

— Нема квитанції — нема мечів, — не дала йому закінчити комендантка. — Забрали мечі, не чув? Сам, видно, забрав. А сьодні пляски тут устроїв? Вимантити шось хочеш? Хрєн тобі. Вали звідси.

— Не вийду, поки…

Комендантка, не ослаблюючи стискання, відтягла Геральта і розвернула його. Обличчям до дверей.

— Здрисни.

Геральт не міг ударити жінку. Не мав, однак, жодних застережень щодо особи, котра мала плечі як у борця, пузо як перешнурований сальцесон і литки як у дискобола, а до всього цього ще й перділа як мул. Відіпхнув комендантку і з усієї сили стусонув її в щелепу. Своїм улюбленим правим хуком.

Решта завмерла, але тільки на секунду. Не встигла комендантка повалитися на стіл, розбризкуючи на всі боки квасолю та паприкову підливу, як стражниці кинулися на нього. Одній відьми́н, не довго думаючи, розквасив носа, другій врізав так, що аж зуби хруснули. Двох почастував знаком Аард — як ляльки, вони полетіли на стійку з алебардами, валячи їх усі з невимовним гуркотом і дзенькотом.

Дістав у вухо від комендантки, що стікала підливою. Друга стражниця, та, що мала твердий бюст, схопила його ззаду у ведмежі обійми. Відьми́н штурхнув її ліктем так, що аж завила.

Комендантку повалив на стіл, гепнув замашним хуком. Стражницю з розквашеним носом стусонув у сонячне сплетіння і звалив на землю, почув, як вона блює. Ще одна, вдарена у скроню, гепнулася стриженою потилицею об стовп, її очі моментально затуманилися.

Але на ногах трималися ще чотири і перевазі відьми́на прийшов кінець. Геральт дістав у потилицю, зразу після того — у вухо. А потім в крижі. Котрась зі стражниць підсікла йому ноги, коли відьми́н упав, на нього стрибнули ще дві, притисли до землі, молотячи кулаками. Решта не скупилася на копняки.

Одну з тих, що притискали, відьми́н поконав, ударивши чолом в обличчя, але його миттю прибила до землі друга. Комендантка — пізнав відьми́н по підливі, яка з неї капала. Ударом згори врізала йому в зуби. Геральт сплюнув кров’ю просто їй у вічі.

— Ніж! — заверещала стражниця, мотаючи стриженою головою. — Ніж мені дайте! Яйця йому відріжу!

— Нафіга ніж? — крикнула інша. — Я відкушу!

— Стояти! Струнко! Що це має означати? Струнко, я сказав!

Гучний голос, який змушував слухатися, перекрив гамір бійки і змусив стражниць опам’ятатися. Випустили Геральта з обіймів. Той ледве встав, відчуваючи біль. Вигляд поля бою трохи підняв йому настрій. Не без задоволення відьми́н придивився до власних досягнень. Стражниця, що лежала біля стіни, вже відкрила очі, але все ще не могла навіть сісти. Друга, скоцюрбившись, випльовувала кров і мацала пальцем зуби. Третя, з розквашеним носом, намагалася встати, але щоразу падала, послизнувшись у калюжі власної квасолевої блювоти. З усіх шести тільки половина трималася на ногах. Результат, отже, був цілком задовільний. Навіть коли враховувати той факт, що, якби не постороннє втручання, він сам зазнав би серйозних ушкоджень і невідомо, чи зміг би самостійно встати.

Втрутився ж, власне, дорого вдягнений чоловік зі шляхетними рисами обличчя, який просто випромінював авторитет. Геральт не знав, хто це. Натомість пречудово знав його супутника.

Франта у химерному капелюшку з приколеним до нього пером чаплі, з білявим накрученим на бігуді волоссям, що сягало плечей. У дублеті кольору червоного вина і сорочці з мереживним жабо. З незмінною лютнею і незмінним нахабним усміхом на вустах.

— Здоров, відьми́не! Але ж і вигляд у тебе! З потовченою пикою! Я лусну зі сміху!

— Здоров, Горицвіте. Я теж радий тебе бачити.

— Що тут відбувається? — Чоловік зі шляхетними рисами обличчя взявся під боки. — Ну? Що з вами? Доповісти за статутом! Негайно!