Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Він пройшов повз чоловіка, підняв руку, почухав потилицю, й опускаючи руку, підчепив двома пальцями устячко…

Сіпнувся бігти — й був схоплений за плече міцною рукою.

— Стій, маленький мерзотнику! — поважний чоловік виявився досить моторним і спритним. І хватка в нього була залізна.

— Ай-й!! — Інтар негайно розтис руку, торбинка ляпнулася на землю. — Ай, не треба!

— Я провчу тебе. Підеш зі мною до варти.

— Не треба! Я не хотів! — хлопчисько відчайдушно звивався, намагаючись вирватися. Але де там: плече наче лещатами стисли.

— Твоя рука сама потяглася до моїх грошей? — підняв густі брови чоловік. — Що ж, тоді треба відрубати таку руку.

— Ні-і! Пусти, шановний, пусти! — Інтар не на жарт перелякався: хтозна, які тут звичаї, у цьому Кхаабрі?!

— Поїдеш зі мною! — повторив чоловік.

І тут Жучок вчепився йому в ногу своїми гострими зубками.

Чоловік скрикнув, на мить випустив Інтарове плече, а хлопчисько не забарися й дав драла. Цуцик — за ним!

Вони бігли так, як, здавалося, ніколи раніше не бігали. Інтар остаточно видихнувся, тільки коли опинився на якійсь незнайомій кривій вуличці з облізлими будинками, з вікон яких тхнуло протухлим м'ясом і цвіллю.

— Ху-ух… — він сів на землю, подивився на Жучка. Цуцик теж був украй змучений: він ліг на бік, його тільце заходило ходором, паща була широко розкрита.

— Спасибі… малий… виручив ти мене… — пробурмотів хлопчисько.

Інтар тільки зараз усвідомив повною мірою, якої небезпеки вдалося уникнути. Він притис до себе пса.

— Жучку, клянуся, якщо розбагатію — шість разів на день годувати тебе свіжим м'ясом. А поки що — як повернемося в трактир, віддам тобі свою вечерю… Однаково мені зараз шматок у горло не полізе.

Інтар із Жучком ще відсиділися там, куди ніхто не поткнувся б їх ловити, й потім довго та плутано пробиралися до «Золотого Місяця». На сердите запитання Хариза про те, де їх носило, Інтар кинув: заблукали. І навіть майже не збрехав.

Днів із чотири він поводився тихіше за мишку і вже, зрозуміло, не доторкався до чужих грошей. Ночами снилися кошмари: кат, свист клинка, стукіт відрубаної руки об підлогу. Чомусь уві сні рука, жваво перебираючи пальцями, швидко відповзала вбік і від цього, найстрашнішого, Інтар прокидався з криком, притискав до себе стривоженого Жучка, і довго ще лежав, вдивляючись у темряву.

Проте зрештою кошмари припинилися. А ще за день по тому хлопчисько доволі спритно зрізав кошіль у парубка, котрий ловив гав у крамниці зі зброєю, і здобич виявилася чималою: сім золотих.

Після цього Інтар знову почав спати спокійно та міцно. А в храмовий день залишився в трактирі: краще вже він митиме, шкребтиме й чиститиме, ніж знову рюмсатиме, як дурне дитинча, в усіх на очах.

— Тобі треба було піти з нами, — сказала йому Теллі, коли повернулась. — Світлий Халир так говорив…

— Іншим разом обов’язково, — пообіцяв хлопчисько.

Слова він дотримав. Але при цьому був обачніший, і свою рибку підчепив на гачок до того, як вони прийшли в храм. Дівчата навіть нічого й не помітили.

А промова жерця знову зворушила серце хлопчиськові, але не настільки, щоб гроші повернути. Йому потрібно було п'ятдесят золотих, і він мав їх зібрати. А потім, може, й покаятися прийде, у храм… Якщо в Столиці зустріне такого жерця, як Світлий Халир.

За місяць, займаючись своїм «рибним промислом», Інтар зумів зібрати майже двадцять золотих. Він сподівався, що далі буде не гірше.

Тим часом помітно холоднішало, дедалі частіше дощило. Тривали дощі зазвичай два-три дні, й люди не затримувалися надворі.

— Оце ллє… — зітхнув Інтар, якось увечері повертаючись із двома повними цебрами води. Із хлопчика текло так, що набралося б і третє.

— Не дивно. Зима невдовзі, — посміхнулася Ірту.

— Яка ж це зима! — пирхнув Інтар, поставив цебра та підійшов до вогнища, погрітися — Узимку сніг іде… А не вода бочками з Неба ллється…

— Сніг — це у вас. Я чула, на півночі він по півроку не тане. А в нас узимку йде дощ.

— Що, цілу зиму?! — вжахнувся хлопчик.

— Майже. Але отак, по кілька днів. Так що звикай.

— Розмокну — звикну… — буркнув Інтар, намагаючись хоч трохи підсохнути біля кухонного вогню.

Жучок ствердно дзявкнув із кутка, де гриз, притримуючи лапами, велику кістку.

— Швидше сушися. Люду повно, — звеліла Ірту, кваплячись у залу з тацею.

Хлопчик тільки кивнув. Він був у кепському настрої: ось уже одинадцятий день без улову. Дев'ятнадцять золотих самі по собі до п'ятдесяти не розростуться, заробляти треба… А Хариз і обіцяних п'яти срібних на місяць не віддає, все «завтра» та «завтра»: зачекай до кінця місяця… до середини нового…