Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Інтар повернувся з базару й вибрав хвилинку, щоб заскочити в комірчину. Там і знайшов у куточку й пса, й кошіль. Похапцем перелічив гроші: чотири золоті й вісім срібняків різними монетами. Непогано для почину!

Гроші Інтар загорнув у стару сорочку й сховав у своїй сумці, при самім дні. А кошіль, коли поруч нікого не було, вкинув у вогнище на кухні. Згоріла полотняна торбинка миттю.

За два дні по тому, коли Дайру, сидячи на колінах у дужого міського стражника, теревенила та сміялася з ним, Інтар, підтираючи розлиту калюжу вина, зняв у чоловіка з пояса невеличку торбинку, яка приємно подзвякувала. Стражник нічого не помічав доти, поки не зібрався розплатитися, але на той час його гроші були надійно заховані.

Помішуючи на кухні кашу, Інтар чув лемент і лайку стражника, та тільки посміювався тихцем.

— Що там за крик? — запитав він у Ірту, котра ввійшла з тацею, повною брудних мисок.

— Та Усан із портової сторожі розкричався, — пересмикнула смаглявим плічком дівчина, — кошіль у нього поцупили.

— Ого? Тут, чи що?

— А хто його зна! — Ірту почала вивантажувати миски. — Я думаю, раніше, на базарі. Там, знаєш, такі… Підошви на ходу відріжуть — і не помітиш! Так що ти там теж ґав не лови.

— Ага, зрозумів, — слухняно кивнув хлопчик. — А цей Усан, він що робитиме тепер?

— Та додому піде… Хариз йому борг спише — все-таки варта.

«Ну, точнісінько, як у нас…» — подумав хлопчисько, який уже років зо два не надто любив стражників. І не пожалкував про свій вчинок.

Увечері він виявив, що в торбинці Усана було сім золотих — та ще й усі золотими монетами! Він утопив кошіль у відхожому місці й подякував Небу за везіння.

Уранці, за сніданком, дівчиська все обговорювали крадіжку. Здебільшого не через самі зниклі гроші, а згадуючи, як бушував Усан.

— Ох, він розлютився, — сміялася Ірту, — «Та я… Та в мене… Та хто посмів… Та спіймаю — в киплячій олії зварю»…

— Гонору багато, — коротко кинула Дайру. — Вічно він так: я, мовляв, найсильніший, найсміливіший, найщасливіший та найуміліший, гроза злодіїв, нічний кошмар розбійників: як побачать уві сні, так зо сміху й мруть, наче мухи. Набрид він мені…

— Але ти ж його не кидаєш, — зауважила Теллі.

— А він подарунки дорогі робить. Від свині хоча б сала шмат — і то користь! — засміялася Дайру, поблискуючи чорними очима.

— А мені здається, ти боїшся, — зауважила Ірту. — Усан — хлопець злопам'ятний. Може, він і тільки проти овець молодець, та овець у нашому місті ой як багато… Пам'ятаю, я чула, що його торговець один вилаяв при всьому народі, грабіжником обізвав. Нібито Усан із нього кошіль срібла вимагав за те, що той якийсь зіпсований крам як гарний продавав… Ну, торговець і розкричався: я, мовляв, чесний, а варта — грабіжники, й Усан серед них — отаман…

Інтар пирхнув.

— А Усан що на це? — запитав із цікавістю.

Ірту примружилася, пригадуючи:

— Усан тоді змовчав, а місяців за два торговця того стража спіймала під час провезення краму в обхід міських митниць… Ну, й закрутилося… Йому довелося крамницю продати, щоб заплатити й судді, й сторожі, й мита всі…

— Щоб йому провалитися, Усанові тому, — пробурчав Хариз, який саме увійшов. — Небо знає, де він гаманця згубив, а лемент зчинив отут. Так і про «Місяць» кепський поголос піде. Тільки цього бракувало.

Інтар примовк, як це почув. І справді… Не треба, щоб у «Золотому Місяці» відвідувачі гроші втрачали. Ну, один раз іще нічого, але знову й знову…

Доведеться остерігатися. Хлопчик укотре засумував за домівкою — там у нього вистачало часу на те, щоб спокійно самому пройтися вулицями та придивитися до людей, потовктися в юрбі, порибалити… А тут часом за день навіть не присядеш, потім ноги — мов не свої… Ну що за життя!

І все-таки раз на вісім днів Інтар, як виявилося, міг вибрати вільні ранок та полудень. Підказала це йому Теллі.

Хлопчик уже помітив — щодев'ятого дня, з ранку й до заходу, Кхаабр притихав. Людей і тварин на вулицях ставало менше, цього дня не торгували на базарі, та й крамниці були відчинені лише ті, що продавали їжу, — двері всіх інших защіпалися. Кораблі не відпливали, рідше їздили візки… Люди просиджували до вечора по домівках або в сусідів, відпочиваючи, але зранку майже всі сходилися в храмах.

А храмів у Кхаабрі було, мабуть, більше, ніж у Столиці. В самих тільки портових кварталах — аж три. Їхні білі стіни залишалися напрочуд чистими, й сонце грало в кольорових шибках великих округлих вікон.