Лія Шмідт: Свої, чужі, інші

— А дрів і нема, — повідомив він Сороту.

Той кивнув і захекався.

— Я можу збігати, купити, — запропонував Інтар.

Сліпий похитав головою:

— У мене грошей нема. Той, на кого я чекав, мав був принести їх. Та ось, не з'явився. Якщо завтра підійде, тоді й дрова зможу купити, і їжу.

— І… давно ти не їв, шановний? — поцікавився Інтар.

Сорот знизав плечима:

— Навіщо тобі, хлопчику?

Інтар поводив ногою по долівці. Навіщо? Спробуй тут поясни…

Хлопчисько з дитинства вирізнявся гарною пам'яттю. Року півтора тому, пізньої осені, вони з Дангеном залізли в один зруйнований будинок і гралися там у розбійницькі печери. Захопились так, що коли отямилися й подалися по домівках, була вже глупа ніч, навіть вогні в шинках погасли. Було темно й у рідному трактирі Інтара, зачинено віконниці та замкнено всі двері. Хлопчик потім довідався — мати, думаючи, що він у себе, не перевірила цього, заклопотана була, а Орам щодо Інтара ніколи не тривожився. Але тієї вогкої, вітряної ночі хлопчисько сидів на порозі й плакав від холоду та переляку. Він пробував стукати, однак і мати, й Орам спали на другому поверсі та нічого не чули, спробував кричати, кликати — але собака в одному з сусідніх дворів залилася таким гавкотом, що Інтара ніхто б не почув, якби навіть той репетував удвічі голосніше.

Хлопчикові довелося гаяти ту ніч на порозі, й він добряче запам'ятав і як живіт прилипав до спини, а від голоду макітрилася голова, і як загортався в курточку та тулився до стіни, а холод однаково пробирав тіло, озиваючись невгамовним дрожем…

Ніч здалась нескінченною, але Інтар все-таки знав: вранці двері відчинять, його нагодують, він зігріється біля вогнища. А Сорот зараз хіба може бути в цьому впевнений? Хто влаштує для нього теплий, ситий ранок?

— Я… так… — пробурмотів він.

Сорот погладив його по голові:

— Не тривожся за мене. Йди. Добре, що ти провів… Ось, візьми, — старий простягнув Інтару мідяк, — мені він уже не зарадить, а тобі може придатися.

Хлопчисько постояв, подумав і замотав головою. Він забув, що Сорот не бачить цього:

— Ні-і-і! Не треба! Собі залиш, шановний! А я… я зайду ще!

— Якщо хто в трактирі мене розшукуватиме? — запитав старий.

— Ага, обов'язково! — пообіцяв Інтар і помчав донизу сходами.

Вулиця виводила просто в порт, і незабаром хлопчик опинився там. Проштовхався між матросами, ухиляючись від вантажників з важкими мішками та ящиками, побіг туди, де сам порт перетікав у початок міста, де вже не виднілися брудні клаптики моря. Там, біля задньої стіни якогось складу, зазвичай сидів Арим, дев'ятирічний жебрак, перший із двох найкращих друзів Інтара, талановитий, спадкоємний жебрак. Він навіть запевняв часом, що саму гільдію Збирачів — так іменували себе злиденні й жебраки Імперії, — заснували чи то його прапрапрапрадід, чи прапрапрапрабабця… Загалом, хтось із родичів. Принаймні стародавність роду Арима для нього самого була безсумнівною, а здібності, видно, передалися від предків.

Зараз він сидів загорнутий у старий плащ, витягав перед собою одну ногу, перев'язану брудною ганчіркою, на якій зсередини подекуди проступили плями вже засохлої крові. Перед хлопчиськом не лежало ні чашки, ні миски для збирання милостині, сьогодні він не просив, не канючив, але його виснажене смагляве личко дихало такою втомою, таким відчаєм, що перехожі не залишалися байдужими: перед Аримом у пилюзі лежало кілька мідяків і навіть одне срібне кружальце.

«Непоганий улов!» — подумав Інтар. Арим частенько міняв способи заробітку. Цей, новий, Інтару сподобався.

Він підійшов до Арима й присів поруч.

— Агов, привіт.

— Привіт, та не просто ж тут! — прошипів той крізь зуби. Навіщо було жалісливим перехожим спостерігати, як нещасний хлопчисько, який щойно мучився від болю, тепер весело теревенить із приятелем.

— Виходить, де завжди, — зауважив Інтар. Арим коротко кивнув. Тоді Інтар простяг руку й допоміг жебракові підвестися. Той, стогнучи, спираючись на другове плече, стрибав на одній нозі доти, поки хлопчиська не звернули за ріг, на криву вуличку, яка жвавішала тільки вечорами: отут розташовувалися борделі й зараз, посеред дня, їхні мешканки спочивали.

— Ти йди на наше місце, — сказав Інтар Ариму, котрий обережно знімав із ноги примітну пов'язку, — а я Дангена відшукаю. Мені з вами обома поговорити треба.

Жебрак кивнув і жваво побіг вулицею вгору. Інтар повернувся назад до причалів. Дангена варто було шукати ближче до кораблів, де він голосно вихваляв свій крам: тютюн найрізноманітніших сортів. Батько Дангена тримав тут-таки, в портових кварталах, тютюнову крамницю, а син торгував у самому порту з лотка.