Лія Шмідт: Свої, чужі, інші

— Снідати будеш, шановний? — запитав Інтар.

— Пізніше. Я… на друга чекаю, з ним разом і поснідаємо. Він мав був уже прийти сюди.

— Тут поки нема нікого!

— Я знаю. Коли він з'явиться, то підійде до мене. Хлопчику, принеси води.

— Ага, зараз! — Інтар збігав на кухню, не полінувався сполоснути кухля. Сорот йому подобався: старий ніколи не підкликав його криком, ніколи не гнівався, терпляче очікуючи замовлення скільки завгодно, і був щедрий, частенько обдаровуючи хлопчика мідними монетами.

Але сьогодні, коли Інтар приніс йому води, Сорот нічим не віддячив, крім короткого «Дякую». Він здавався стривоженим і повертав голову на кожен звук.

Трактир потроху наповнювався людом, знайомим і незнайомим хлопчиськові, однак ніхто не поспішав підходити до сліпого.

А Інтару незабаром стало не до Сорота: Івина скінчила готувати й хлопчисько розносив замовлення, а потім мати все-таки погодувала його (ніжку курячу дала, як і обіцяла, та каші досхочу) і послала на базар.

— Приправ прикупи, закінчуються вже, тільки не застрягай там, бо відшмагаю! — пообіцяла, знаючи свого сина.

— Я швидко! — пообіцяв хлопчисько, натягаючи подерту куртку (хоч і весело світить сонце, а все-таки прохолодно) й прикинув, що найближчі приятелі, Арим і Данген, однаково не викрають вільного часу раніше полудня. — Тільки грошей дай! І чого купити?

— Купи кмину, кориці, мускатного горіха й перцю гіркого, бо без цього південці нічого не їстимуть, — наказала мати, даючи хлопчиськові пошарпану сумку.

Грошей відрахувала рівно стільки, скільки треба, й ні на мідяк більше.

Інтар на це вголос гарчати не посмів, однак засмутився: от і вигадай тут що-небудь для себе… Працюєш чорно, ганяєш цілий день туди-сюди — й що за це? Дуля без маку… а часом і по м'якому місцю перепаде.

— Добре… — пробурмотів він під ніс. — Про себе сам якось уже подбаю….

До базарної площі було не так і далеко, проте Інтар усе-таки причепився на півдорозі до візка, навантаженого в’яленою рибою, і вже зіскакуючи, одну рибину потяг і запхав за пазуху.

Невеликий базарчик гомонів і переливався всіма барвами й запахами. Тут торгували їжею, одягом, дешевими прикрасами та іграшками, кепською зброєю, домашнім начинням та іншими дрібними речами. Ще продавали живу птицю: курей, гусей, качок.

Інтар пооблизувався на ласощі, подражнився, квокчучи та показуючи носа, з облізлого зеленого півня, що кумедно косував невдоволеним оком (перекупка накинулося з лайкою, але хлопчисько просто втік), і почав сам скуповуватись.

Мішок із мускатними горіхами стояв біля прилавку, де баба-крамарка стежила за крамом уважніше за багатьох міських стражників. Інтар пройшов повз неї раз, другий… а на третій звалився на натоптаний дощенту мішок, і горіхи висипалися, покотились по землі. Хлопчиська, які сновигали в юрбі, накинулися на несподівану здобич, напихаючи кишені, та й деякі дорослі не погребували. Баба вискочила з-за прилавка, вчепилась у першого мисливця за ласощами на дурняк, що трапив під руку, вимагаючи заплатити, здається, за всіх і негайно… А Інтар з реготом укинув до сумки кілька жмень горіхів і накивав п’ятами.

Кмин він благопристойно придбав на іншому кінці ринку — та й коштувало те насіння, брунатне, прохолодне й лоскітне, якщо зачерпнути його в долоню, дешевше за все інше, що йому звеліли принести. Хлопчик віддав за шість жмень мідяк, а біля прилавка, де торговець саме відважував іншому покупцеві прянощі, не довго думаючи, схопив, скільки міг, трубочок кориці, які лежали скраю, та пірнув у юрбу.

Він почув за спиною обурений зойк торговця і поквапився замішатися серед хлопчаків, котрі витріщалися на те, як у вуличному балагані ганчір’яний воїн бив дерев’яним мечем дракона з клаптиків.

Хлопчаки цілою юрбою уболівали за лицаря, підбадьорюючи його голосними вигуками: «Бий!», «Прищеми йому хвоста!», «Знеси йому голову!», й тільки скромне з вигляду дівчисько років восьми з двома білявими кісками стискало кулачки, коли гору брав лицар, і радісно ляпало в долоньки, щойно тільки перевага виявлялася на боці дракона.

— Тобі що, шкода цього чудовиська? — поцікавився Інтар.

— А чого цей дурень із залізною головою поліз? — обурилося дівчисько. — Хто його просив дракона зачіпати?

— Що, ось так просто нізащо взяв і зачепив? — здивувався хлопчик.

— Ага… Він драконенят у печері повбивав… Звісно, дракониця після такого півміста спалила, і я б так само зробила, якби моїх дітей побили! — запально вигукнуло дівчисько.