Лія Шмідт: Свої, чужі, інші

Поки він бігав за Аримом, Інтар і Данген, не гаючи часу, відірвали дошку, й худорлявіший Інтар заліз усередину, наповнив акуратно наколеними полінцями й ту саму сумку, з якою бігав на базар, і скинуту куртку (їй похапцем зав'язав рукави). Сумку й вузол пропхав до Дангена, виповз сам, хлопчиська підхопили ношу й поквапилися забратись, бо побачили, що сторож повертається.

Вони зустрілися з Аримом на колишнім місці.

— Ну, ти молодець! — Інтар поплескав друга по плечі. Дрібний пил здійнявся в повітря.

— Агов, ти весь у пилюзі від дерева, — засміявся Арим.

— Не весь! А тільки руки… й ноги… і живіт… і боки… це курява осіла, поки я куртку натоптував… О, спина чиста, здається, — Інтар закрутився, намагаючись розгледіти себе. Данген обійшов його навколо.

— І на спині теж є…

— А! — Інтар відмахнувся. — Виперу все потім. Зараз треба дрова Сороту відтягти. Пішли?

— Пішли! — Арим і Данген підхопили вузол із куртки. Він був набагато важчий за сумку, яку Інтар тяг сам.

Дісталися до будинку Сорота, витягли вантаж сходами. Інтар постукав. Потім ще, і тільки з другого разу почувся голос старого крізь двері:

— Хто це?

Інтар назвав себе.

— Я тут із друзями, ми принесли дечого!

Сліпий відімкнув. Діти внесли дрова. Інтар замкнув двері, й вони втрьох склали біля каміна акуратний стосик.

— Днів на вісім вистачить, якщо палити потроху, — визначив Данген.

Інтар поклав кілька полін у грубку.

— Зараз затопимо! Шановний, вогонь є?

Досить розгублений Сорот знайшов і подав хлопчикові кремінь і кресало. Інтару довелося пововтузитися, але ось полум'я нарешті спалахнуло й весело затанцювало, наповнюючи кімнату теплом.

Данген поставив плетений стілець ближче до вогню.

— Сідай, шановний.

Сорот підійшов і сів. Зітхнув.

— Ох, хлопчики… Де ж ви стільки дров здобули?

— Не турбуйся, шановний, платити тобі за них не доведеться, — засміявся Інтар. Спробував витрусити сумку й свою куртку. Виходило кепсько. Інтар уявив, що скаже мамця, коли побачить це, і якось відразу заквапився назад у трактир.

— Час мені, мабуть. Я піду!

— На розправу? — засміявся Арим. — Може, перечекаєш трохи?

— Hi-і… очікування страти гірше за саму страту, — Інтар не пам'ятав, де й від кого почув ці слова, але зараз вони виявилися дуже доречними.

— Та ми тебе проведемо, смертнику, — запропонував Данген.

Хлопці попрощалися із Соротом. Той дякував, намагався віддати Ариму чи Дангену свого останнього мідяка, й маленький жебрак уже був простяг по нього руку, але наткнувся поглядом на красномовний кулак Інтара й відмовився.

До трактиру хлопчиська йшли разом. Там Арим почав зітхати, що голодний, тож Інтар прослизнув до себе та виніс приятелеві копчену рибу й довгого сухаря. Арим цим вдовольнився та побіг на робоче місце, жуючи на ходу. Данген теж заквапився назад, торгувати.

Інтар постояв ще трохи на вулиці, проводжаючи приятелів поглядом, покопав камінчики й нарешті відважно рушив у бік кухні — до матері на розправу.

На його лихо, Івина саме підмітала підлогу. Хлопчик увійшов і зупинився на порозі.

— Ма, я тут. І зовсім не пізно.

— Ну й молодець, що слуха… — жінка озирнулась, побачила сина й сплеснула руками. — Ти на кого схожий?! Тебе де носило?!

Інтар миттю розгубив усю рішучість, розвернувся до дверей і намірився був утекти, але мати схопила за рукав.

— Ану йди сюди, паливодо!

— Ай! — віник відплати опустився на спину Інтара. — Мамо!

— Ти на що куртку перетворив? Ти на себе поглянь, шибенику! Бісе комірний! — міцно тримаючи сина за плече, матуся так ретельно орудувала віником, що витрусила куртку за кілька хвилин, але хлопчиська не відпускала.

— Мамо, ну годі, на мені ж її вибивати незручно! — просився хлопчик, однак Івина на умовляння не піддавалася. Від образи Інтар навіть зарюмсав. А тут ще в двері зазирнуло кілька цікавих завсідників трактиру, і їхній регіт розкотився по кухні.

— Влаштувала хлопчакові лазню! — зауважив хтось..

— А верещить, як порося недорізане!.. — відгукнувся інший.

Від злості й сорому Інтар завив уже без слів і так люто почав видиратися в матері з рук, що та, стомлена не на жарт, нарешті відпустила його. Хлопчик утік до себе, упав на постіль обличчям униз, із очей покотилися злі сльози. Отак завжди: що дужче стараєшся, то більше отримуєш за це — віником! Та ще й іржуть усякі…

— Самі вони кабани! Жеребці, пацюки з помийниці! — шепотів він, витираючи мокрі очі.

Хотілося сховатися від всіх кудись подалі, не бачити більше нікого, ніколи…