Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Це як? — поцікавився сліпий.

— А от… Знайомий перекупник один туди їде… Він… він усім портовим корчмам і шинкам посуд привозить, горщики там, миски всілякі… Йому платять, замовляють, а він уже привозить, що треба, він там багато бере, так йому й дають дешевше, і хазяям закладів не так дорого, як на базарі, виходить, навіть і з тим, що накидають йому за провіз… От він і їздить на Гончарну вулицю… Саме завтра їхати зібрався! І я б із ним міг, до друзів ваших…

— А ти не брешеш? — похитав головою сліпий.

Інтар відповів не відразу. Знайшов собі справу: пшона у воду, що скипіла, насипати, вкинути дрібку солі й розмішати дерев'яною ложкою. Траплялося, він вередував, коли слід було робити якусь роботу, канючив: «Ну чому я?» — і мати частенько приказувала: «А хто ж, якщо не ти?» Тепер ці слова згадалися, але інакше, без досади на матір і на всенький світ. «А хто ж, якщо не я?»

Хлопчик попорався із пшоном, знову повернувся до Сорота.

— Зовсім не брешу, — сказав він спокійно.

Загалом, так воно й було. Знайомий чоловік існував насправді й за посудом їздив, усе правильно, й Орам у нього не раз горщики та миски замовляв. Та й не він один, адже ті двоє-троє гончарів, які мешкали в портових кварталах, навіть працюючи день і ніч, не змогли б наробити посуду на всіх.

От тільки ні завтра, ні післязавтра перекупник той на Гончарну вулицю не збирався.

Інтар так і не встиг зрозуміти, коли ж йому спало на думку самому туди добиратися, але що він так вирішив — було ясно. Подумаєш, міські ворота… Ну, далеко. Таж у Столиці все, в рідній, не через дрімучі ліси брести доведеться. Впоратися можна, тим більше що й гроші на їжу є…

От тільки що мамці сказати? Інтар не сумнівався: якщо довідається вона, куди син зібрався, заборонить, до спідниці пришиє, кроку з трактиру ступити не дасть. І пояснюй їй потім, що Сорот помре без допомоги… А що помре — хлопчик теж був упевнений, дивлячись на кволого старого. Ну притяг йому Інтар каші, хліба… гроші свої може віддати, тільки чи надовго того вистачить? Ні вже, треба вирушати до цих самих друзів сліпого і розібратися в цій справі.

А мамці нічого казати й не варто. Втекти — і край. А покається вже, як повернеться.

— То я завтра з цим перекупником і поїду, — повторив Інтар, — а назад уже з твоїми друзями, шановний… або з ним-таки, він же ще скуплятися буде…

— А він візьме тебе з собою?

— Чого ж не візьме? Я йому й за крамом наглядатиму, й завантажити допоможу.

— А матері що скажеш?

— Це й скажу — що їду з людиною, котра заплатити обіцяла… Вона повірить! Усе добре буде. Тільки скажи, шановний, кого мені там шукати?

Раптом Сорот спіймав хлопчика за плечі й розвернув до себе. Тому раптом здалося, що сліпий бачить його обличчя, і він злякано закліпав, відвертаючи голову.

— Інтаре, — промовив Сорот, — ти точно мені не брешеш?

— Точно! Я про візок чисту правду кажу!

Старий відпустив його.

— Ох, Інтаре… Хитрий ти хлопчисько. Я таких, як ти, вивчив стільки, що вже й порахувати важко… Ну гаразд. Я не можу перевірити, що у твоїх словах правда, а що ти прибрехав, тож на твою чесність покладаюся. Адже якщо з тобою трапиться лихо — що я твоїй матері скажу? Та й собі не пробачу ніколи, розумієш? — тут сліпого знову скрутив кашель.

Інтар засопів. Він розумів, ще й як, але дедалі дужче переконувався у власній правоті: авжеж, він, можливо, не надто придатний для того, щоб через усю Столицю не знати куди бігати. Та ж іншого нема.

— Я не брешу, — повторив він, — а кругляк мені на голову може й у трактирі звалитися. І в лабети до тих, хто дітей краде, я швидше в порту потраплю, аніж у місті…

— Їх же справді остерігатися треба.

— Та знаю я! — вигукнув Інтар.

За останній місяць по всьому місту розійшлися чутки про те, що знову крадуть дітей, і, як видно, продають потім у рабство за межами Імперії. Івина не жаліла часу, переказуючи це синові у марних спробах припинити його вечірні прогулянки.

— Знаю і буду обережним, — повторив хлопчик Сороту, точнісінько так само, як десятки разів говорив і матері. — То кого мені на Гончарній вулиці запитувати?

Сліпий здався:

— Старого Айхама. Або його сина, того теж Айхамом кличуть. Якщо знайдеш кого з них, скажеш, мовляв, старий Сорот передає, що не дійшов їхній останній привіт… Якщо посилали. Навідати просить.

— Айхам, — повторив Інтар, — зрозумів, запам’ятав. Ну добре, я піду тоді. Ось тільки кашу з вогню зніму…

Зняв казанок і поставив на стіл, поклав поруч хліб і сіль у чистій ганчірці. Потім подумав і біля хліба залишив жменю монет: два срібняки, майже всі свої заощадження. Мало там що… Старому вони більше придадуться. А за перехід по мосту однаково більше п'яти мідяків не вимагатимуть, Інтар від тих же возіїв не раз чував: вони за віз по вісім платили, а за людину — це ж хоч на половину менше мусить бути.