Лія Шмідт: Свої, чужі, інші

Зо два останніх роки хлопчик бігав і на ринок, і досить часто, допомагаючи матері, розносив залою таці. На останніх двох справах йому вдавалося заробити кілька монет. Зібрану різними шляхами суму він зберігав у тому самому прикомірку, під своїм солом'яним матрацом, нічого не побоюючись: до цієї крихітної комірчини, заставленої старими, давно спорожнілими діжками, трактирник не зазирав, а мати, навіть якщо й знала про заощадження сина, не взяла б із них ані мідяка, в цьому хлопчисько був упевнений.

Він натяг штани й повернувся на кухню.

— Мамо, я їсти хочу.

— От каша довариться, й отримаєш. Сьогодні подаватимемо кашу з курятиною. І бульбу з в’яленою рибою. Ходи-но принеси з льоху зо дві курки…

— Це тих, які вчора нявкали? — поцікавився хлопчисько, ухилився від материного потиличника та побіг виконувати доручення.

Зарізані вчора зайві кури придбали ніжну синяву барву, але запах ще мали цілком пристойний. Інтар притяг їх і заходився канючити:

— Ма-а-ам, дай мені лапку…

— Досить тобі буде й крильця!

— Ну ма-а-ам!

— Не жебрай! Помий он казана, — Івина кивнула на один із двох великих, закопчених зовні казанів, поки що вільний. У другому булькала каша.

— Помиєш, тоді побачимо.

— Добре… — Інтар і так не збирався йти з кухні, поки не буде готова їжа. Узявся ретельно шкребти казана, мало не залазячи всередину, й чесно зробив усе, що міг. Мати подивилася, схвалила, звеліла почистити бульбу та моркву. Хлопчик узявся до них, раз у раз вкидаючи шматочок моркви до рота.

— Я сказала почистити, а не з'їсти! — Івина дала йому ще одного потиличника.

— Ой! — обурено заволав Інтар, не відриваючись від чищення.

— Ну от… усе… — бульби нарізав, зсипав разом із морквою до щойно вичищеного казана.

— Постав їх варитися. Помий посуд, із учора залишився, — звеліла мати. — І принеси дрів.

— Уф… Я що, восьминіг який? — забурчав хлопчисько.

— Ти зараз ним станеш, якщо не поквапишся! — гримнула Івина.

Син пирхнув:

— Аякже, в мене від твоїх потиличників зайві щупальця відростуть.

— Бракувало ще мені, щоб у тебе щупальця виросли! І так усе тягнеш! Не хлопчисько, а сорока!

— Я голодний! — він перелив у миску воду з глечика й бухнув туди тарілки й кухлі. — Ти мене не годуєш зовсім! От здохну з голоду й холоду — мабуть, і не заплачеш.

— Та тю на тебе! Не годують його! Бульбу, кажу, варити постав та до посуду берися. Горенько моє!

— Уже поставив! І посуд уже мию, — загримів син ложками в мисці. — А якщо я горенько, — заявив раптом, сам не розуміючи, на що ображений, — так і звела б мене… раніше… — потяг носом. — Коли я ще не народився…

— Ах ти, паскуднику! — цього разу хлопчисько ухилитися не встиг, Івина спіймала його за вухо та добряче наляпала по м'якому місцю. Інтар виривався й верещав так, що на галас зазирнув Орам. Став у дверях, схрестив руки на грудях, спостерігаючи.

— Івино, — зауважив нарешті, — якщо ти вирішила зарізати хлопчиська замість курчати, то закінчуй мерщій, сонце давно зійшло, незабаром люди сходитися почнуть.

Жінка вилаялася й відпустила сина.

— Я швидко, — кинула хазяїнові. — Інтаре, безсоромнику, геть звідси! І не смій іти далеко!

— Стривай, стійку протри, — звелів трактирник.

Інтар прихопив ганчірку й поплентався в залу.

Там уже сидів перший відвідувач: старий сліпий Сорот. Жив він недалечко, в одному з будинків, де здавалися помешкання, харчувався в цьому шинку ще до народження Інтара, й хлопчисько його чудово знав. На відміну від багатьох портових жебраків, Сорот був по-справжньому сліпим і пов'язку на очах носив не заради того, щоб розжалобити перехожих, а щоб їх не лякати. Одного разу Інтар поніс їжу до Сорота додому (за таке замовлення платити доводилося втридорога, але в старого зазвичай бували грошенята) й вгледів того без пов'язки… Хлопчакові потім із місяць жахіття снилися.

Коли трохи отямився, потроху випитав у матері, що то таке із Соротом зробилося. Та розповіла: очі старому випалили. Хто це зробив — міський кат чи які недруги — за що й коли, Івина не знала. Пам'ятала Сорота вже таким: сивим, сліпим старим у теплому плащі й добротному одязі. Але жебранням він не промишляв. А на що жив, нікому не було відомо та нікого це особливо й не хвилювало.

Інтар поялозив вологою ганчіркою по стійці та підійшов до Сорота. Сліпий прислухався:

— Здрастуй, хлопчику.

— Ранок добрий, — Інтара завжди вражало, як це Сорот упізнає його за звуком кроків. Іноді хлопчисько навмисно йшов навшпиньки або шкорбав ногами, але надурити сліпого не вдалося жодного разу.