Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Зранку, — зітхнув ельф. Лагідним обличчям пробігла тінь. — Я трохи стомився від чекання, незважаючи на книгу. Це легенди. Я люблю легенди. Але все одно важко сидіти на місці.

— Навіщо ж тебе так залишили? — пожалів ельфа Інтар. Він сам не знав нічого нуднішого за отаке стирчання на одному місці й чекання на того, хто з’явиться казна-коли.

— Пан поїхав рано-вранці, — Дарру завважив щиру зацікавленість хлопчика й охоче поділився з ним своїми переживаннями: — Я ще спав. Пан залишив записку, в якій звелів мені зібрати обід, узяти ще деякі речі та прийти в парк. У нього вдень прийом краму, а потім тут ще одна зустріч, уже не в особистих справах, а в справах гільдії… Звідси, вочевидь, він поїде в будинок цієї людини… Ну, з якою тут зустрічається. Угоду складати тощо. Ось я й чекаю.

Інтар занепокоївся. Оце з'явиться зараз цей пан та побачить, що його ельф годує незнайомого хлопчиська… А раптом ще вирішить кошіль перевірити…

— А… коли він прийде — твій хазяїн?

— Має бути вже незабаром.

— Ой, тоді я, напевне, піду, — спохопився хлопець, тим більше, що їжа на тарілці закінчилася. — Бо раптом йому не сподобається, що ти мене годував?

— Ну що ти! — запротестував Дарру. — Мій пан дуже добра людина! Я впевнений, якби він був тут, то сам запропонував би тобі поїсти!

— Так? Це добре… Спасибі йому… І тобі велике спасибі, Дарру, але я все-таки побіжу…

Хлопчик здавався переляканим і стривоженим. У ельфа серце стислося від жалощів. Сам він, хвала Небу і спасибі хазяїну, ніколи не знав ані нестатків, ані голоду й вірив, що й не довідається, адже його пан — Дарру був переконаний у цьому — дуже до нього прихильний. А цей хлопчик… Як голодне вуличне звіря — он як він квапився поїсти й зараз тікає, поспішає сховатися…

— Ти далеко живеш? — запитав ельф.

— Біля порту.

— О, але ж це неблизько! Стривай… я дам тобі трохи грошей, хоч і на дорогу… пан дозволяє мені… — ледь не вирвалося «подавати милостиню», але Дарру вчасно себе обірвав: адже хлопчик може й образитися на такі слова. — Мій пан, — знайшов він вдалий зворот, — дозволяє мені допомагати тим, хто бідує, на мій розсуд.

Ельф нагнувся до сумки.

— Не треба! — запротестував Інтар, відчуваючи, як кров кидається обличчя, а вуха вже паленіють, мов смолоскипи.

Дарру похитав головою. Напевно, в хлопчика вразлива душа — он як його засоромила подачка.

— Але я справді хочу допомогти тобі! Зараз! — ельф подивився-таки в сумку. Здивовано роззявив рота.

— А де ж…

Він став біля сумки навколішки та заходився порпатися в ній. Потім дбайливо виклав згорнутий теплий плащ, ще один… Більше в сумці нічого не було.

— Не розумію, — пробурмотів ельф.

Інтар і хотів утекти, і не міг зрушити з місця: наче цвяхами ноги до землі прибили.

— Що… сталося? — запитав він.

Дарру звів на нього очі:

— Кошіль зник! Він же був у сумці, я впевнений, я сам його туди клав.

Ельф перетрусив плащі. Знову склав їх. Пошукав навколо сумки, підняв її, переставив. Подивився під столом, під лавами, біля столу. Нічого не знайшов і опустився на траву. Він сполотнів, ув очах стояли сльози.

— Як же я міг… Невже я загубив його в найманій кареті? Ні, я ж пам'ятаю, він був тут!.. Це жахливо, хлопчику!

— Що, там було так багато грошей? — ошелешено запитав Інтар. Він злякався, що накоїв чогось зовсім жахливого.

Дарру махнув рукою:

— Та ні! Лише чотири золоті, трохи срібла та мідяків… Не в грошах справа!

— А в чому тоді?

— Печатка… гільдії… Перстень із печаткою був у торбинці з грішми!

— Що? — Інтар сторопів. — Гільдійна печатка?

— Так, — кивнув Дарру, — без неї від імені гільдії жодної угоди не можна підписати.

— А що вона там робила?

— Та мій пан забув її, — пояснив ельф. — Я знайшов її вранці на його столику. Перстень з печаткою. Вочевидь, пан надягнув його спочатку, а потім пішов мити руки, ну, й зняв. І, виходячи з дому, забувся вдіти. З ним таке вже траплялося — він часто забуває дрібні речі. Я намагаюся стежити, щоб цього не сталось, але іноді… В усіх трапляється якийсь недогляд, щоправда, пан ніколи не гнівається на таке, але мені ніяково… І я вирішив — візьму її з собою, а тут передам панові. Якщо вдень ще можна було обійтися без неї, то ввечері, коли буде розмова про справи гільдії, вона неодмінно знадобиться. От і взяв… Я ж не маю права надягати на палець такий перстень, тому поклав у кошіль, думав, там вона добре збережеться — а тепер що?! — з відчаєм запитав Дарру.