У ньому он навіть живе хтось…
Хлопчик став на коліна на березі ставка і вдивився в зеленаву воду. І справді пливе. Дрібне, чорне, у воді чмихає — а саме нагадує квасолину з хвостиком. Ха, та воно не одне! Он іще, й іще, й іще…
Хлопчик спробував порахувати, скільки в ставку сновигає цих квасолинок, але на двадцятій збився і махнув рукою. Теж заняття… Біля ставка й так здорово. Травичка зелена, пахне так приємно, затишно, хочеться простягтися на ній та й заснути. Особливо тому, хто сюди півдня волікся. Інтар, звичайно, й раніше добрався б, але сьогодні йому не щастило: з двох найманих візків, до яких по черзі чіплявся ззаду, його дуже швидко зганяли. Першого разу сам кучер батогом пригрозив, а коли вдруге причепився на задку воза, що майже повз, то помітив міський стражник. Від його вигуку Інтар аж на бруківку звалився — ледь ногу не зламав. Бувають же такі горлянки луджені…
Сталося це на півдорозі до парку. Решту шляху хлопчик здолав пішки й дістався до місця лише пополудні. Ноги боліли, але, напевно, не тільки від утоми, а ще й із незвички носити взуття влітку. Однак Інтар знав, що в міський парк, звідки, за словами наставника Сорота, хіба що найледачіший із його учнів повертався без багатої здобичі, голодранців і жебраків сторожі не пускають. Тому хлопчик постарався опорядитися. Вбрався у свою найкращу сорочку, де латка була одна, під правим рукавом, не надто помітна. Зате сорочка була випрана й навіть відпрасована, штани майже нові й чоботи… щоправда, зимові, але Інтар мало не цілу ніч їх чистив і зараз вони блищали, мов дзеркало.
Хлопчик і гребінь у матері вранці попросив, чим несказанно здивував Івину. Проте коли вона довідалась, що йому треба виконати доручення майстра і мати при цьому пристойний вигляд, навіть сама розчесала каштанову синову гриву.
Тож Інтар сам собі здавався гарною домашньою дитиною, котра прийшла в парк погуляти. Сумка, що висіла в нього через плече, не відстовбурчувалася, там ніхто не вовтузився, не пищав і не нявкав, отже, сторож спокійно дозволив хлопчикові пройти.
Відверто кажучи, Інтару давно було цікаво побувати в міському парку, але просто так туди піти часу бракувало, та й мамка не пустила б: що це ще за прогулянки серед білого дня? Адже тільки до справи прилаштувався. А тут і користь, і задоволення, й не те щоб збрехав матері — адже й справді в парк його послав майстер, а що не гончар — так це дрібниці… Ну, й не звелів, а порадив… Однак для гарного учня наставникова порада — що наказ. Як же його не виконати!
Квасолинки сновигали в глибині ставка, а по самій воді — ото диво! — бігла довгонога комашка. Бігла собі та бігла… Наче по твердому.
Інтар покрутив головою, пирхнув. Розповість хлопцям — так не повірять же…
Однак, і до справи час уже братися.
Він набрав у долоні води, вмився. Потім звівся на рівні і огледівся.
Парк був величезний і весь зелений. Поміж піщаних доріжок зеленіла трава, дерева купками росли, кущі всілякі… Квіти ось теж: і прості, котрі самі з землі вилізли, й дивовижні, рожеві та помаранчево-жовті, з великими пелюстками — дорогі, мабуть. Ці висадили вздовж доріжок острівцями й кожен із них оточили різнобарвними камінчиками.
Ставки перетинали весь парк ланцюжком і переходили один в інший струмками, в яких то дерев'яні схили для води стояли, то камені які-небудь лежали гладенькі…
Людей було повно. Дехто блукав по траві, особливо малеча: ганялися одне за одним, як ті квасолинки в ставку. А багато дітлахів у воді хлюпалися. Дорослі туди не лізли. Вони або гуляли, або сиділи на лавах уздовж доріжок, або за круглими дерев'яними столиками, розкиданими по всьому парку.
Біля кожного такого столика було по дві лави. За багатьма вже влаштувалися родини, які весело смакували наїдками. Біля інших сиділи парочки, зграйки підлітків або самотні старі, а порожніми залишалося зовсім небагато.
— Так, наставник Сорот був правий… — пробурмотів Інтар.
Але серед стількох людей, якщо вони не є безмозкою юрбою, і загубитися недовго. Улов тут може бути багатий, однак і остерігатися слід. Бо… Інтар пересмикнув плечима. Малолітніх злодюжок шмагали, а ще було й таке покарання — відрубували пальці правої руки, тож хлопчиськові зовсім не хотілося додавати роботи столичним катам.
Інтар вирішив не квапитися. Поки що він зповільна прямував доріжкою, роздивляючись на всі боки. Підібрав залишену на лаві й лише раз відкушенну сливу, і, жуючи її, зупинився подивитися на дітлахів, які бавилися яскраво розфарбованим м'ячем із бичачого міхура. Це були хлопчик і дівчинка, з вигляду — Інтарові однолітки. Дівча, пухкеньке й неповоротке, не встигало ловити м'яч, і він повсякчас пролітав повз неї. Дівчинка й підскакувала, й із боку в бік кидалася, та все ніяк спіймати не могла. Хлопчисько, в’юнкий, немов ящереня, сміявся:
Читать дальше