Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Агов, Булочко, моторніше! — дражнив він чи то подругу, а чи сестру. А вона вже вся розчервонілася й дихала важко, дедалі частіше витирала рукавом лоба й очі.

— Я не можу більше… давай перепочинемо… — попросила бідолашна, зовсім засапана.

— Ото спіймаєш хоч раз — відпочинемо! — Ящереня знову кинув м'яч, та цього разу задалеко. Той упав у воду, й сильний вітер погнав його на середину одного зі ставків.

— Переліт… — пробурмотів Інтар. Йому стало цікаво, як же дітлахи дістануть м'яча.

А вони підбігли до берега. Ящереня безглуздо заметався.

— Ой, спливає! Ой, як же тепер! Що батько скаже!..

— Відшмагає. Тебе, — гмикнула Булочка.

— А чому не тебе? — скинувся хлопчисько.

— А хто його туди закидав?

— Я не хотів… — у його голосі вже дзвеніли сльози. І тут мала зглянулася на братика.

— Гаразд, зараз… Тільки ми потім посидимо в парку, поки я не обсохну…

Він кивнув, хлюпотячи носом.

І Булочка відважно полізла у воду. Охнула разів зо два — видно, було холодно, — але не відступила.

Інтар тільки присвиснув: а молодець дівчисько! Пливла вона, може, не надто швидко, але впевнено і невдовзі наздогнала м'яч. Почала повертатися назад, штовхаючи його перед собою і притримуючи то однією, то іншою рукою.

Ящереня витяг шию і жадібно стежив очима за сестричкою.

Інтар підійшов до нього:

— Агов, а чого ж ти сам по м'яча не поплив?

— А я… плавати не вмію… — Ящереня скосив око на незнайомого хлопчиська. — А тобі що?

— Нічого… Просто цікаво стало.

— Із цікавими знаєш, що буває? — скинувся хлопчак, стис кулаки: вочевидь не припало до смаку, що хтось пхає носа в його справи. Інтар би йому не спустив, але уявив собі, що зав'яжеться бійка й можуть збігтися люди… А йому зовсім не хотілося привертати до себе зайвої уваги. Врешті-решт, він тут у справі. Та й після бійки на що він схожий буде?

— Добре, добре… Я вже йду!

Він виплюнув сливову кісточку й швидко забрався звідтіля, але кутиком ока встиг ще помітити, як Булочка, притискаючи однією рукою м'яч до грудей, вибиралася на берег, а брат простягав їй руку.

Досить довго потім Інтарові придатних «рибок» не траплялося. Надто уважно всі дивилися навколо… А хто не дивився, у того й відщипнути не було чого… Хлопчик уже почав втрачати надію та розлютився на себе. Адже наставник Сорот каже, що він має здібності! А чому тоді нічого пристойного помітити не вдається?

Він давно зійшов з доріжки й блукав тепер по траві. Як хороше було б ходити по ній босоніж… У чоботях пріли ноги.

Інтар присів відпочити за порожній столик і озирнувся навсібіч. Недалеко, теж за столиком, поставленим під четвіркою високих, розлогих дерев, сидів ельф.

Він був сам, увіткнутий носом у якусь книжку. До Інтара вмить повернулася цікавість, і він втупився в грамотія.

Ельфів раніше хлопчик бачив нечасто й більше здаля: на вулицях, на великих базарах — там вони супроводжували господарів. А часом і самі закуповували речі та продукти.

Знав хлопчик про ельфів не так уже й багато: що вони — раби для знаті, і за гроші, скільки коштує один ельф, вони з мамкою могли б годуватися з півроку та ще б і на одяг залишилося… А ще ходили розмови, що ельфи старості не знають. Народжуються як люди, ростуть так само, тільки ось років із двадцяти вже не змінюються: ані зморщок, ані сивого волосся. А живуть недовго — років із п'ятдесят. Теревенили, вони самі знають, коли помруть. За півтора року, а то й за рік — і день знатимуть, і годину. Чи то уві сні бачать, чи їм голоси серед білого дня чуються… Але хазяїв своїх вони цілком серйозно попереджають про те, коли помруть.

Правда, хлопчисько в це не надто вірив. Але… навмисно хіба таке вигадаєш? Та й ельфи-старі чи просто з вигляду старші за молодих хлопців і дівчат, йому теж не потраплялися жодного разу. Виходить, правда?

Інтар пригадав ще, що ельфів, на відміну від рабів-людей, не використовують для важких робіт. Та й то мовити — кому там працювати? Ельфи на зріст не надто високі, й худорлявенькі, вузькоплечі, хоч і вродливі. Тільки й краса в них… Така, як бабам подобається. Навіть хлопці їхні на дівчисьок схожі.

Ось і цей, за столиком, теж… Скільки йому? Років сімнадцять-вісімнадцять? Волосся біляве й он яке довге, нижче пояса, розкішне та блискуче. Шкіра ніжна, біла. А вже о-о-одяг…

Інтар навіть тихцем підійшов ближче, щоб розгледіти дивину. Ельф і далі читав, не помічаючи нічого навкруг. На ньому була ніжно-лазурова туніка трохи вище колін, сині сандалі та нашийник із м'якої шкіри. На нашийнику — тонка бронзова пластина з літерами, Інтар згадав — у будь-якого ельфа на нашийнику букви чи інші знаки, за якими можна зрозуміти, кому він належить.