Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

«Ти ба, читає! — хлопчисько був вражений. — А кажуть, ельфи — це щось на кшталт звірят, у них і душі нема, як у людей, і Небо після смерті їх не приймає… Але вони ж говорять і розуміють усе, напевно, їх і грамоти можна вивчити».

Перед ельфом на столі стояв кошик, мабуть, із різною смакотою. Ймовірно, його привів у парк господар, на якого ельф зараз і чекав. Ну, звісно… Виводять же люди собак до парку на прогулянку, а ельфи чим гірші? Вони ж і живуть у знатних та багатих людей, буває, що як наложники, буває — ручними звірятками, часом домашніми слугами, а ще іноді — усім одночасно… Чому ж із таким не погуляти? Він навіть кращий за собаку, — посміхнувся до себе хлопчик, — посеред доріжки купку не накладе…

Але тут в око Інтарові впало таке, що відволікло його від розглядання ельфа.

Сумка. Шкіряна сумка, дорога з вигляду.

Вона була розкрита й стояла біля столика, з іншого боку від захопленого читанням раба.

Хлопчисько подумав трішки, стягнув із ніг чоботи, запхав їх подалі під лаву й босоніж, якомога тихіше, почав підходити.

Десять кроків… П’ять… Ось уже можна розгледіти, що там у сумці…

І тут в Інтара перехопило подих, а серце застукотіло.

Знизу в сумці лежав чи то плащ, а чи куртка — одяг, одним словом. А ось нагорі зручно влаштувався тугенький, вочевидь не порожній кошіль.

Це була удача!

Хлопчик кинув швидкий погляд на ельфа. Той із головою поринув у книгу… Здається…

Інтар озирнувся навсібіч: ні, навколо нікого, кому було б до нього діло. Сховатися можна хіба що тут, за деревами… Авжеж, коли що, втікатиме він у інший бік. Та й кому спаде на думку в парку пастки влаштовувати?

Хлопчик повагався ще трохи. З одного боку було страшнувато, з іншого — такої слушної нагоди могло взагалі не трапитися.

Він присунувся до сумки ще на крок. Ельф читав.

І тоді Інтар рвучко нахилився, швидким рухом зачепив кошіль і запхав у сумку — вже до себе. Самого вразило, як усе безгучно вийшло.

Зробив, смикнувся бігти…

І тут ельф підняв очі.

Він дивився на хлопчика з подивом, але без підозри чи ворожості.

— Ой, ти тут звідки?

— Я… — Інтар, де стояв, там до землі й прилип, дурнувато витріщаючись на стіл, де стояв кошик. Силкувався зрозуміти — помітив ельф чи ні? Начебто ні, інакше вже здійняв би галас.

А ельф відклав книжку й зацікавлено розглядав людську дитину. Поруч із дорослими людьми він провів усе своє життя, а от із дітьми спілкуватися ще не доводилось.

— Тобі потрібно що-небудь? — запитав він.

— Я… це… — хлопчисько розгубився. — Я заважаю, так?

— Ні, що ти… Я просто зачитався. А коли я читаю, нічого не помічаю навколо, — посміхнувся ельф. — Мій пан часто глузує з цього. То ти хотів запитати що-небудь?

— Я хотів водички попросити, якщо є, — знайшовся Інтар. — Не зі ставка ж пити…

— Ну звичайно, не зі ставка! Так же можна отруїтися!

Ельф поквапливо зняв серветку, що накривала кошик. Інтар навіть замружився від апетитних запахів. А ельф дістав сулію і загорнутий у ще одну серветку келих.

— Води немає, але це грушевий сік. Будеш?

— Ще б пак! — Інтар облизнувся.

Ельф налив повний келих і дивився, як хлопчик жадібно п'є. Йому здалося, що людська дитина хоче їсти. Хлопчик був одягнений доволі чисто, але вбого, й босоніж… Напевно, йому не часто вдається гарно пообідати.

— Ти, може, голодний? — запитав ельф.

Інтар здивовано витріщився на нього. А далі зміркував, що його почастувати хочуть.

— Ага, дуже, — й не збрехав.

Ельф узявся розпаковувати кошик. Серветку він розстелив на столі на кшталт скатертини та заходився виставляти наїдки: холодне печене м'ясо, свіжий хліб, сир, печиво, овочі різні, фрукти…

— Ого! — захоплено вигукнув Інтар. — Мабуть, твій хазяїн на купу приятелів чекає?

— Ні, лише на одну людину. Ти сідай, — запросив ельф. Він обережно визволив із серветки тарілку, поклав хлопчикові всього потроху.

Інтару спершу було ніяково їсти в того, у кого щойно кошіль поцупив. Але запахи викликали сильний — до нудоти — напад голоду, який виштовхнув геть решту думок, і хлопчисько присів на лаву навпроти ельфа.

— Дякую! — він підсунув до себе тарілку. — А як тебе звати? Мене — Інтаром.

— Я Дарру, — відрекомендувався ельф.

— А хазяїн у тебе хто?

— Він глава гільдії торговців тканинами.

— Здорово! А давно ти на нього чекаєш? — Інтарової вихованості вистачало рівно на те, щоб спочатку жувати, а потім говорити. На покладені біля тарілки прилади він просто не звернув уваги, наклав на хліб і м'яса, й сиру, й цибулю зелену згори прилаштував. Щоб відкусити від цієї споруди, доводилося широко роззявляти рота.