Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Дорога шпилька?

— Срібна… — одну таку Олі подарувала Алана першого ж дня її служби.

Служниця покивала та пішла, однак озирнулася разів зо два. Дівчинка почекала, поки жінка спуститься сходами, та притьмом кинулася до себе в кімнату, схопила шпильку, у кулаці принесла її в бібліотеку й закинула під одне з крісел. Завтра підмітатимуть — і знайдуть…

Дійсно, так і трапилося. Раннього ранку Олі вручив пропажу Миру, якому її віддали після прибирання на другому поверсі. І навіть якщо зустріч із Олою в бібліотеці й насторожила служницю, дівчинка сподівалася, що знайдена шпилька розвіяла всі підозри.

Тільки ось коштовностей не було й сліду. Ола обшукала все, крім замкненої дитячої. Однак туди потрапити було неможливо без ключа, який зберігався в пана Мен-Риджа. Дівчинка сумнівалася, що пані Алана могла непомітно взяти його (та й брати ж довелося б не один раз) або дістати такий само другий. І тому Інтар про всяк випадок сумлінно перевірив і купальню, і повітку, й стайню. Він мало вірив у те, що пані Алана могла коштовності приховати в такому місці, але ж усяке трапляється…

Саме коли хлопчик обнишпорював порожні стійла — а таких було цілих п'ять, — його застав Кашим.

— Ти що робиш? — запитав той здивовано.

— Та… тут начебто миші шурхотіли. От я й дивлюся, бо раптом вони… коням гриви пообгризають! — десь Інтар про таке чув.

Конюх розсміявся:

— Авжеж, і хвости. Не бійся, миші коням не страшні. От ласиці, якщо ти бачив…

— А це хто? — здивувався хлопчик.

— Звіря таке, дрібне, але хиже. Воно іноді забирається під гриви коням і злизує звідтіля піт, він же солоний, а воно любить сіль… А може і вкусити. А вже гриву точно поплутає.

— А вони які? — поцікавився хлопчик.

— Писочок ледь на мишачий схожий, вушка круглі, а тільце видовжене й довгий хвіст. Ось таке завбільшки приблизно, — Кашим розвів руки. — Про них подекуди в селах думають, що це демонята такі дрібні. Відкуповуватися намагаються, їжу кладуть, — Кашим засміявся. — А вони на їжу й приходять! Ти таких бачив?

— Нє-а…

— Ну, тоді й не хвилюйся. Ходи-но краще води набери.

Хлопчисько послухався. Він вирішив продовжити перерване заняття ввечері, коли й челядь, і хазяї ляжуть спати. Однак лежачи в очікуванні цієї години в ліжку та слухаючи сопіння Кашима, сам, стомлений за день, задрімав і прокинувся вже перед світанком.

Відразу згадав про перервані пошуки, поморщився, позіхаючи, одягся. Біля ліжка спав Жучок. Він підвівся, помахав до хлопчика хвостом, глянув здивовано: що ще за нічні прогулянки?

— Я незабаром повернуся, малий. А ти спи, — хлопчик погладив цуцика. — Лежати, лежати!

Той слухняно виконав наказ.

У вікно світив повний місяць. Інтар відшукав на невеличкому столі недогарок свічки, кремінь і кресало. Потім повернувся до ліжка Кашима, щоб переконатися, що не розбудив того.

Але постіль конюха була порожня.

Хлопчик зупинився. Кашим, звичайно, і по нужді міг вийти. Однак краще впевнитися, мало там що.

Інтар залишив усе, що взяв, і обережно вийшов із прибудови. Наткнутися на кого-небудь він не боявся. Врешті-решт, йому теж могло припекти…

Він дійшов до дощаної будівлі, однак там було порожньо. Й тут Інтара пробрала цікавість: куди ж подівся конюх? І трохи лячно стало: а раптом із Кашимом лихо яке трапилася? Всяке буває… А якщо вийшов конюх по нужді, а його змія вкусила отруйна?! Інтар здригнувся. Він чув, що на Сході змії часом і в будинки заповзали, особливо влітку. І зовсім не хотів, щоб таке нещастя сталося з Кашимом, до якого Інтар уже встиг звикнути: хлопець був добрий до нього, жартував, теревенив про всячину, охоче навчав свого ремесла.

Треба знайти його, вирішив Інтар. Спочатку він обійшов двір навколо відхожого місця — нікого. Потім про всякий випадок подався до стайні, зазирнув усередину: теж крім коней, нікого, й темно.

Він підійшов до панського будинку з чорного ходу, посмикав двері: їх було замкнено зсередини. Все правильно, куховарка їх відімкне вранці, а вночі слугам там робити нема чого.

Інтар іще раз обійшов будинок, вийшов на доріжку, що вела до воріт.

Він не збирався повертатися в ліжко, поки не з’ясує, де конюх блукає поночі. І для початку подався до сторожки.

Вікна її були темні, й Інтар подумав, що даремно сюди прийшов: уже ж звичайно воротар уночі спить. Але раптом, уже готовий повернути назад, він почув, як усередині сторожки кілька разів підряд голосно чхнули. І по тому ще тихо розсміявся якийсь чоловік та промовив: «Будь здоровий!»