Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Із цими думками Алана нарешті заснула. Без сновидінь.

Кашим збудив Інтара до світ сонця. Коней треба було напоїти, дати їм вівса, змішаного з ячменем, потім почистити, потім вичистити денники й прибрати в стайні, потім знову напоїти й засипати вівса…

Жучок уже не бігав безглуздо за хазяїном, а влігся на сонечку, недалеко від дверей стайні та дрімав собі.

Пізнього ранку прийшов Миру передати, щоб сідлали Шуліку. Хазяїн у справах зібрався.

Сідлати взявся Кашим. Інтару він сказав, щоб той ішов снідати, та й сам, коли осідлав жеребця й передав поводи панові Мен-Риджу, подався на кухню.

Після їжі конюх сказав своєму малому помічникові:

— До полудня ти мені не потрібен, тож відпочивай!

Інтар сперечатися, зрозуміло, не став. Свиснув пса, знову нагодованого Бетайєю досхочу, вийшов з будинку слідом за Миру, який зібрався до колодязя й прихопив забуту під кущем лійку.

— Поливатимеш сад? — запитав хлопчик.

— Ну, так, — кивнув рудий. — А що?

— Просто з колодязя лійкою черпатимеш?

Миру засміявся.

— Ні, звичайно. Зараз діжку наповню…

Інтар присвиснув:

— Це ж скільки треба від діжки й до діжки бігати, а…

— Зовсім ні. Нашу діжку возити можна доріжками, — повідомив ельф, — до неї колеса припасовані!

— Оце так! — Інтару навіть вдавати подив не довелося. — Як? Подивитися б! Покажи мені діжку, га? А я тобі поливати допоможу!

— Тільки тоді й наповнити допоможеш, — виклав Миру свою умову, на яку Інтар охоче погодився.

Діжку вони вдвох викотили з повітки, що стояла неподалік від колодязя. До неї знизу було прибито дошку, з якої позаду стирчали держаки, неначе у візка, а до дошки вже виявилися приробленими коліщата, тож усе було доволі просто. Але в Жучка шерсть відстовбурчилася, він загавкав на небачене диво.

— Вгамуйся! Це корисна штука, чуєш? Корисна! — Інтар вдав надзвичайне піднесення. — Це ж треба, й справді возити зручно! Хто таке придумав?

— Ой, у нас такого багато є, в заможних будинках, і в міських садах їх теж використовують, — пояснив ельф, трохи поблажливо. — Зручно ж.

— Ну, ще б пак! — Інтар по черзі з Миру тягав цебрами воду в діжку, поки вона не наповнилася майже по вінця. Потім вони повезли її садом. Ельф вручив хлопчикові ще одну лійку, й удвох вони щедро напували й траву, й квіти, й кущі та дерева, не пропускаючи жодного. Жучок ходив за ними, нюхав землю, чхав, подекуди задирав лапку.

Діжку довелося наповнювати не раз, води на сад ішло дуже багато.

— Лий не згори, на листя, а ніби знизу, біля стовбура, де він у землю йде, — настановляв Інтара Миру, — й квіти так само — біля стеблинки. Калюж не залишай на землі.

Інтар старався робити так, як веліли. Ельф справді знав своє ремесло: він працював споро, лагідно розмовляв із рослинами, розправляв листя й гілки, інші, засохлі, обережно зривав, знімав якусь гусінь та жуків, деяких пересаджував на інші рослини, а інших безжально давив, і навіть між зрослими впритул кущиками жовтогарячих квітів якось проходив, не мнучи жодного листочка.

Жучкові у саду подобалося: цуцик насолоджувався безліччю запахів, а потім схопив у зуби якусь засохлу гілку та влігся її гризти, притримуючи лапами.

А в хлопчика, якому доводилося постійно згинатися й розгинатись, незабаром заболіла спина. Потім — руки й ноги: адже діжку потрібно було постійно перевозити з місця на місце, та й цебра з колодязя витягати — справа не з легких. Інтар косував на Миру: але ельф зовсім не здавався стомленим. Однак раптом він запитав сам:

— Ти, може, відпочити хочеш?

Хлопчик укотре вже витер рукавом зіпріле червоне обличчя, відчуваючи, що й сорочка волога.

— Не завадило б…

— То давай посидимо, — ельф показав на витончену, пофарбовану в зелене лаву й перший опустився на неї. Інтар зачерпнув жменю води з діжки, випив, обполоснув обличчя й ляпнувся поруч із Миру, з насолодою простяг ноги, які аж стугоніли.

— Уф-ф…

— Стомився, так? — із розумінням запитав Миру. — Я в перші тижні теж стомлювався. Але ти не зобов'язаний робити це, в тебе своєї роботи достатньо…

— А я люблю всілякі травинки-кущики, — хлопчисько змахнув із щоки скуйовджене пасмо. — А сад гарнющий… Троянди он — кожна як два кулаки.

— Твоя правда, — Миру розцвів не гірше за ті троянди. — Я з цим сортом мало не два роки мучився, поки вони прижилися. Я тут знаю кожне дерево, кожну квітку…

— І мабуть, кожен куточок у будинку? — з цікавістю запитав Інтар.

— Так. Я ж народився тут, ми з молодим паном Уразмом увесь будинок облазили, граючись.