Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Уразм — це покійний син пана Мен-Риджа?

Миру кивнув.

— Він був дуже гарний, молодий пан. Бешкетник, але лагідний.

— Тільки тепер у пана Мен-Риджа, напевно, інші діти будуть, від пані Алани? — Інтару хотілося перевести розмову на матір Оли.

— Можливо, — відповів Миру, — пан цього хоче.

— Він її дуже любить, так? — Інтар погладив по спинці Жучка, що саме підбіг.

Ельф пильно глянув на хлопчика. Очі в рудого були зелені, як трава.

— Чому ти мене так про це розпитуєш? Я ж знаю, що пані Алана була дружиною іншої людини. І знаю, що дівчинка Ола — їхня дочка.

— А ти… ти бачив цього чоловіка?

— Не один раз, — серйозно відповів ельф. — Він з'являвся тут часто останніми місяцями. Завжди — коли пан був відсутній. Він стежив, чекав, поки пані не з'явиться в саду. А вона завжди приходила, рано чи пізно. Я часом за ними спостерігав, але вони про це не знали. І крім мене, ніхто не знав, що він приходить. Одного разу, щоправда, пані мене помітила… Наказала й попросила нічого не говорити панові.

— А чому? Пан Мен-Ридж велів його не впускати?

Миру помотав головою:

— Пан Мен-Ридж нічого не знав про ці відвідини. Пані Алана не розповідала йому. І я не виказав таємниці.

— Що ж ти — проти свого пана пішов? — підчепив ельфа Інтар.

Миру здригнувся: нічого страшнішого для себе він не міг уявити.

— Що ти! Не кажи такого! Я завжди слухняний і вірний хазяїнові, я гарний ельф! Просто панові нічого було марно дратуватися, однаково ж ця людина ніякої шкоди йому заподіяти не могла, він тільки пані Алану змушував хвилюватися…

— Хіба ж це добре?

— Це вибір пані, — досить сердито відгукнувся Миру, — вона могла б усе розповісти панові. Але воліла цього не робити. Вона зустрічалася зі своїм колишнім чоловіком, а вже навіщо, про що вони говорили — мене не обходило. Я не настільки близько був, щоб почути або щось розгледіти. Не так давно він перестав з'являтися, а потім прийшли ви. От я й хотів би знати, навіщо.

Інтар знизав плечима.

— Та все просто. Олі й справді не було куди подітися. Її батько в борговій ямі, та ще й занедужав. А я її друг. Не кидати ж дівчисько саме… А чого ти дивуєшся? Що вона до мамки кинулася?

Миру помовчав.

— Ні… Це зрозуміло…

— Тоді що тобі не так?

— Та… все якось… — ельф помітно зніяковів. — Пробач. Я, напевно, зайве підозріливий.

— А що ти думав? — Інтар подався вперед. — Що ми будемо вбивати твого хазяїна? Труїти, так? Чи може, ножем різати? Ола, по-твоєму, чудовисько кровожерне? Чи я?

Від такого натиску Миру зовсім розгубився й навіть втяг голову в плечі.

— Ні, ні… — він виставив перед собою розкриті долоні. — Не треба… ти… я… Ти мене не зрозумів… Я не хотів… Ви, звичайно, не злочинці… Пробач мені…

Інтар кивнув, розуміючи, що досяг успіху.

— Та гаразд. Мир! — і простяг руку, яку ельф несміливо потис. — Давай-но далі поливати, чи що?

— Давай! — Миру підхопився з лави.

Інтар чесно допоміг йому полити ще добрий шмат саду й тільки потім разом із псом пішов назад у стайню.

По-перше, на хлопчика чекав Кашим, а по-друге, на сьогодні ельфові треба було дати спокій. З нього досить.

Наступної ж ночі Інтар переказав Олі свого розмову з Миру.

— Виходить, Мен-Ридж нічого не знає, — підсумувала дівчинка. — Виходить, вона коштовності тихенько сховала. Я вже обшукала її кімнату, сьогодні, коли вона в саду гуляла. Але або там хитра схованка, або нема нічого.

— Треба далі шукати. А про схованки я ще Миру порозпитую.

— Справді, — кивнула Ола, — він тепер перед нами винним почувається, може, й розповість… Тільки він же однаково захоче знати, навіщо тобі ці схованки.

— А… ну, звісно… кгм… — Інтар змішався: про це він якраз і не подумав. — Давай для початку просто обшукаємо будинок. А багато їх було, цих коштовностей?

Ола подумала:

— Якщо все разом зібрати та скласти — торбинка завбільшки з капустину, мабуть, вийде. З невеличку капустину.

— Ого! Таке — не голка, знайдеться! — вирішив хлопчик.

Обшукувати будинок довелося здебільшого Олі: вона ж бо могла без перешкод блукати ним, особливо за відсутності хазяїв. А помічникові конюха там робити не було чого.

Але всі старання дівчинки ні до чого не призвели. Більше того — нишпорячи в бібліотеці, вона трапила на очі служниці.

— А ти тут чого крутишся? — без натяків запитала та.

— Я шпильку загубила! Тут, удень іще, коли з пані сюди заходила, — не розгубилася дівчинка, заглядаючи під ще одну шафу. — От, не знайду ніяк…