Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Видно, він її вистежував, спостерігав довго, тому що з'являвся, тільки коли вважав, що вона в саду сама. Що ж, гончар не прорахувався хоча б у тім, що пан Мен-Ридж не стежив за дружиною і жодного разу не став свідком цих побачень.

Уперше Низар постав перед невірною дружиною в спекотний полудень. Алана сиділа в затінку фінікової пальми. Аффара вдома не було. Миру напрацювався в саду та спав у своїй кімнаті.

Молода жінка замріялася, ліниво оглядаючи все навколо. І здригнулася від знайомого голосу:

— Алано!

Озирнулась і мало не закричала. Біля ґрат, притискаючись до них обличчям, стояв Низар. Схудлий, очі гарячково блищать.

— Ти, ти! — вона підбігла до нього. — Йди звідси негайно! Я чоловіка покличу!

— Чоловіка? — він засміявся. — Чоловіка… Алано! Я твій чоловік! Ходімо додому, Алано! — він простяг до неї крізь ґрати руку зі згортком.

— Ніколи! — вона відсахнулася. — Забирайся!

— Алано, стривай! Дивися, що я тобі приніс! — він і далі простягав згорток.

Жінка взяла й розгорнула його. Заблищало під сонцем сапфірове намисто.

— О Небо! Низаре, звідки це в тебе?

— Тобі сподобалося? — він весь затремтів, неспокійно стискаючи й розтискаючи пальці. — Ти бачиш, я можу робити тобі дорогі подарунки! Як і він. Я можу, Алано! І робитиму це завжди. Тільки повернися до мене!

— Це божевілля, Низаре! — Алані стало страшно від того, з якою пристрастю й болем він дивився їй в обличчя. — Звідки ти взяв гроші?

— У мене тепер завжди буде багато грошей! — він закивав головою, розпатлане, давно не мите волосся падало йому на обличчя, лізло в очі. — Алано, ходімо додому!

Низарові вдалося все-таки спіймати жінку за руку. Вона руку висмикнула, але намисто впало в траву.

Алана підхопила його.

— Забирай і йди! Зараз же!

— Не заберу. Це мій подарунок тобі. Ти ж приймала від нього подарунки!

— Низаре, не божеволій. Подумай про дочку…

— Вона тужить за тобою! Якщо пам'ятаєш про неї, повертайся!

— Ні. Мій дім тепер тут. А ти йди та забери свій подарунок. Поверни його туди, де взяв.

— Ні, — він перехопив із її руки намисто й знову кинув у траву, подалі. — Не заберу. Якщо викинеш його, нехай залишається тут, на бруківці. Або у вашому саду, нехай твій чоловік, — вигукнув люто, — знайде його!

Ударив рукою по ґратах, розвернувся й побіг геть. Алана якийсь час розгублено дивилася йому вслід, потім подумала, підібрала намисто й сховала в рукав. Страшно подумати, що буде, коли Аффар знайде його.

Поки йшла садом, думала про те, що варто просто викинути цей безглуздий подарунок. Але замкнулась у кімнаті, як слід розгледіла його — й стало шкода: камені коштовні, тонка робота. Вишукана річ…

І Алана сховала намисто в скриню з білизною, на саме дно…

Після цього Низар часто приходив до неї, щоразу заставав саму. Він дбав про те, щоб слуги й служниці його не бачили. Він підстерігав Алану, й вона про це знала… Однак і далі з'являлася в саду сама. Але ж могла б брати з собою якщо не чоловіка, то хоч Миру. Але жінкою рухав насамперед страх — страх того, що Низар, здається, зовсім божевільний, може прийти і при свідках, якщо довго не бачитиме її саму. Другою ж причиною, з якої вона терпіла Низарові відвідини, були коштовності.

Алана так і не з'ясувала, звідки колишній чоловік бере кошти на ці подарунки. Не відала й про те, де він купує такі чудесні, витончені речі. Все-таки Низар добре вивчив дружину й знав, що могло сподобатися їй. Алана очей не могла відвести від цих подарунків. Поступово їх на дні скрині з білизною накопилося безліч. І тоді Алана, боячись, що ці свідчення нерозділеної любові потраплять на очі Аффару, знайшла для них іншу схованка. Надійну… Надзвичайно надійну…

Жінка зітхнула, вкотре перевертаючись із боку на бік. Схованка не підведе. Але Низар… Дурень, дурень, до чого довів себе й дочку! Аффар усе розповів Алані вдень, після появи Оли та Інтара, й жінка подумки прокляла чоловіка. І справді останній розум втратив! Продав будинок, вліз у борги, потрапив у рабство… Що ж, і поготів! А говорив, що любить. І як вчинив? Замість того щоб тихо виховувати дочку, дати їй, Алані, змогу щасливо жити в новому шлюбі, став на її шляху, плутаючись під ногами, не давав ані миті відпочинку. Ніколи поза домом не почувалася вона спокійно, від будь-якого шереху й звуку озиралася, з жахом очікуючи, що зараз з'явиться він, Низар. І буде кричати, буде жадати від неї повернення… Про подарунки свої Аффару розповість. Алану пересмикнуло. Навіть зараз, коли вона була в безпеці, не могла подумати про це без жаху. Низар у ямі? Чудово, це відплата за його жорстокість! Ола, зрозуміло, правильно зробила, що втекла від лихваря. Алана прийме її… Спочатку як служницю, а потім… потім… Нехай тільки дівчинка потерпить трохи. Вона не просить допомоги для батька, майже не згадує про нього… Чудово. Розумна дівчинка, далеко піде… У неї теж буде все…