Володимир Венгловський - Чужий у Міфгороді

— Образливо, коли тобі дають другорядну роль та й же у амплуа злодія, — сказав він.

«У плазуні метрів десять… — подумав я. — Ні, двадцять! Мабудь, ще й отруйний. Все — з'їсть…»

— Ненавиджу кіно, у якому назустріч Героєві біжить натовп дрібних злодюжок — аби тільки ефектно пасти від героїчної руки. Злодії хиблять, злодії дурні, в їхніх очах немає віри в перемогу… — Слова вилітали з пащі Змія разом зі смарагдовими краплями отрути. — Але я не такий! Ніяких другорядних ролей, ніколи!

Очі Змія палахнули зеленим полум'ям.

«Цей тип, точно, колись грав у провінційному театрі… Кого ж він мені нагадує? А ікла — з долоню… З'їсть!»

— Ширяючи над містом, я зрозумів свою роль, — продовжив Змій, неспішно підповзаючи усе ближче. — Хочеш переписати сценарій моєї вистави? — Ставши дибком, він, немов Гамлет череп бідного Йорика, простягнув вперед куцу лапу, у якій зблиснуло… Яйце. — Ось! Я, я вкрав його у Пташиного Царя. Спробуй — забери!

Змій роззявив пащу і плюнув мені під ноги. Калюжа зеленкуватої отрути тхнула сіркою. Я позадкував.

— Може, краще три завдання? Чи що там Герой має виконати?

Відступаючи, я кинув погляд вгору. Над головою Змія у яскравих сонячних променях величезна хмара дедалі більше скидалася на сріблясто-білого Орла. Спалахнувши райдужними іскрами, розкрилися примарні крила. Орел висмикнув дзьобом перо і кинув униз. Потім підморгнув та розтанув у блакиті.

— Стій! — заволав Змій, ляснувши щелепами, спробував перейняти орлів дарунок — та марно.

Прослизнувши повз гада, воно опустилося до моїх ніг. Мить — і не перо це зовсім, а меч, блискуюча холодна криця.

Ухопившись за довге руків'я, я відчув щось нове — в собі.

— То кажеш, ніяких другорядних ролей? — і я підняв над головою клинок.

Змій заревів та кинувся у бій.

Гарячі краплі крові повільно котилися вниз, через край хмарного Вирію. Мертвий Змій плавав у калюжі власної крові, помалу танучи у ній. Але перш ніж здохнути, він добряче мене пошматував. Чудово, що вже в раю — нікуди не треба бігти, аби померти…

Яйце-райце, світилося, гріло долоні, здавалося живим. Одне бажання? Най-най? Що таке щастя для всіх?

Чомусь згадалися слова капітана Матвєєва, про які я так і не розповів Маркові: «Ви ніколи не станете своїм серед оцих, розумієте? Ви їм не потрібні. Якщо доведеться вирішувати — зробіть усе правильно. Ми, люди, в боргу не залишимося».

У голові лунали слова Марка: «Це тест… Ти мусиш вирішувати… Дарунок щастя», та перед очима пропливали картини минулого: «Ти не наш… Забирайся геть… Іди до своїх…». Невже капітан мав рацію? Наша суть, люди ми, чорти чи вовкулаки, незмінна: світ поділяється на своїх та чужих.

Місто ледь виднілося далеко внизу. Там, у Міфгороді, люди та казкові істоти убивали одне одного.

А я все ніяк не міг вибрати.

Тому що жодне щастя для всіх не варто смерті друга.

Оповитою легким ранковим серпанком вулицею, переступаючи через залишки барикад, крокував Казковий Герой. Під стоптаними черевиками тріщало бите скло та дзеленчали холодні автоматні гільзи. У руці Героя щось світилося, і це сяйво збирало навколо людей та нелюдей. З кожним кроком їх ставало дедалі більше. Всі вони — чужі і свої, зачудовано дивилися на світло, уникаючи Героєвого погляду. Під чарівними променями стала помітна тоненька райдужна плівочка що відділяла реальність від світу людської уяви. Здавалося — зроби крок і потрапиш у далеку Казку, що доступна лише у безтурботному дитинстві.

— Як справи, пане Коцький? — Герой повернувся до Кота, який притримував під лапу гарненьку, але добряче скуйовджену Лисицю.

Кіт, ворухнувши довгими сивими вусами, мовчки вклонився.

— Здається, це ваше? — Казковий Герой підняв з асфальту розтріскане пенсне і протягнув Гайворону.

Птах, підсліпувато мружачись, ухопив знахідку й сховався за чиїсь спини.

— Моє шанування, пане капітане, — привітав Герой командира десантників, до якого горнулася Польова Русалка. — Я вернув загиблих, а живі нехай розберуться у собі самі. Більше не буде крові — ми уходимо туди, де нас ніхто не назве чужими.

Сонце визирнуло крізь хмари, освітивши міфічне місто. Натовп розступився. Перед Казковим Героєм стояв самотній чоловік у чорній шляпі та білій футболці. Привітно змахнувши рукою, він зробив крок назустріч, а з-під його пояса вислизнув довгий хвіст із подертим блакитним бантиком на кінці.

Вони пішли, і всі міфічні істоти нерішуче рушили слідом у світ Казки. На спустілій вулиці залишилися лише військові. Капітан сіпнувся за Русалкою, що вислизнула з його рук й побігла останньою, зупинився, розгублено озирнувся, потім закричав: «Стійте! Заждіть мене!»