Володимир Венгловський - Чужий у Міфгороді

— Ти що?! — закричав я. — Тобі воно навіщо? Дай подивлюся…

— Навиліт, — крізь зуби просичав Марк. — Фігня, подряпина. Дурень, тому й пішов! Ай, що ти робиш?!

— Та стій жеж! Десь тут у мене був перекис водню… — я відчинив шафку. — Коли потрібно — завжди шукаєш… Є! Ось і бинт. А тепер терпи!

— Та ж терплю я, не маленький. Я ж у Афгані… Обережніше! Ай… У Афгані!.. Та кінчай ти вже!

— Зараз-зараз… — Я завершив накладати пов'язку та відрізав бинта кухонним ножем.

— Ідіоти! Барикади будують! Їх же перестріляють як… як…

За вікном дорогою поважно йшла Рябенька Курка, тримаючи у дзьобі маленький кошик, в якому лежало яйце. Вона зупинилася коло бігборда, поклала ношу в придорожній пил і, шанобливо кланяючись, відійшла. Із бігборда чорною тінню злетів Гайворон, оглянув яйце крізь пенсне й заперечно похитав головою.

— Кажу — ідіоти, — тихо промовив Марк.

Здалеку чулися постріли. Гупнув вибух, задрижали шибки. Десь верескнула мавка. По дорозі двоє чортів попід пахви вели до місця військових дій дебелого Вія, в якому вгадувалася технічка школи номер п'ять Марія Потапівна Нечуйголова.

— Сашко, — дивлячись кудись крізь мене, сказав Марк.

— Що?

— А якщо це тест? Випробування, га? Я тут подумав…

— Марку, ляж на диван, тебе поранено!

— Тест… На живучість, на терпимість, урешті-решт.

Пов'язка на руці Райхера просякла кров'ю.

— Хтось мусить залишатися людиною, Сашко.

— Про що ти кажеш?! — закричав я.

Автоматні черги застукотіли зовсім поряд.

— Ти — людина. Єдиний, хто не змінився. Ти не винен, що вибір припав на тебе. У казках — такі закони.

— Та який, до біса, вибір?!

— В казці… в казці завжди є головний герой. Решта — тло, декорації. Тепер ти мусиш вирішувати за всіх.

— Навіщо ти тут? — ошкірився вовкулака.

— Це мій дім, — відповів я.

— Тоді, що тобі треба? — спитала відьма.

— Просто жити, — сказав я. — Тут.

— Ти з дуба впав? — я піднявся на ноги і визирнув у вікно: над самим будинком з гуркотом пройшла пара бойових гелікоптерів. — Або інформація просто з неба спустилася?

— Точно! — сказав Марк. — Прилетіла з Орлом, Пташиним Царем. Він дещо сказав мені там, біля барикад: «Казковий Герой повинен знайти вкрадене Яйце».

— А я, виходить, Казковий Герой? Дивні у вас ідеї, Марку Самуїловичу. Теж мені — знайшли Котигорошка! Що ще загадав мені зробити твій крилатий мудрець?

— Майже нічого. Він у мене на руках помер. Куля у серце — не порозмовляєш.

— Е-е-е… Гм-м. То що мені, по-твоєму, варто зробити, Марку? — запитав я. — Що від мене залежить? Хто й чого від мене чекає?

Мій друг знизав плечима.

— Бог. Природа. Наша земля, врешті-решт… — Марк почухав маківку між рогами. — У казках Герой завжди знаходив те що всіх рятує.

— Йому ще й друзі допомагали. Один лисий дідько в мене вже є, - посміхнувся я. — То що за яйце я маю шукати?

— Яйце-райце — дарунок щастя. Майже як Золота Куля, пам'ятаєш? — він схопив мою руку і до хрускоту стиснув пальці. — Ти повинен це все зупинити.

— Божевілля якесь… Де ж мені його шукати?

— То ти згоден?

— Ні!

— От і домовились. Орел сказав ще лише одно слово: «Вирій». Гадаю, що крадій ховає Яйце там.

— Не зрозумів…

— Це такий собі небесний острів, куди відлітають на зиму казкові птахи та відповзають змії, - пояснив Марк, — типа раю.

— В рай не хочу — помирати не збираюся!

— Не боїсь, — сказав Марк. — Можна піднятися живцем. Ще й повернутися. Знати б тільки де вхід. У місті його точно немає…

— Лишилася дрібничка: знайти вхід до ра… Вирію, піднятись, відібрати яйце у зловісного крадія, та спуститись, так?

— Саме так… Тільки, пригадується, що у казці Змій був, котрий Яйце поцупив.

— Оце так… Змій?!

У вулиці ревонув та замовк потужний двигун. У раптовій тиші почулися вигуки, а потім пролунав постріл.

— Рушниця де? — кинувши погляд назовні, Марк відскочив від вікна.

— Яка?

— Твоя, йолопе! Ти ж мисливець!

— Та я ж лише по птиці… А що там?

— Твій приятель Матвєєв. По твою душу.

Тіло пройняли дрижаки. Я ж вразливий. Так недовго й інфаркт заробити. Цікаво, у казках герої на серце не слабують?

Кроки по сходах.

— Мерщій! — скомандував Марк, тягнучи мене до балконних дверей.

Ми вискочили на зарослий виноградом балкон. «Так і не встиг засклити після смерті тітки», — майнула думка.

«Бах! Бабах! Хрясь!» — тріщали під ударами вхідні двері.

— Злазь! Хутко!

Третій поверх же! Я озирнувся й перехрестився на ікону, що висіла у кутку. Далі руки діяли самі — я схопився за виноградну лозу та почав спускатись.