Артур Кларк - 2061. Третя одіссея

Екран монітора, на якому відтворювався відеозапис, поки що залишався чорним, але ван дер Берґ і без того чудово уявляв собі крижаний пейзаж за тисячу кілометрів унизу під дослідницьким супутником «Європа 6», попід хмарною ковдрою навколо Європи, супутника Юпітера, який тепер уже й не Юпітер, а Люцифер. Уже за кілька годин те крижане царство освітить далеке Сонце, бо Європа робила повний оберт навколо власної осі приблизно за сім земних днів. «Темний бік» правильніше було б назвати «сутінковим», бо половину того часу він був доволі-таки непогано освітлений, але не зігрітий. Одначе ця неточна назва до тієї (завжди відвернутої від Люцифера) половини Європи прилипла намертво, тому що ґрунтувалася на відчуттях: «темний бік» Європи періодично бачив схід Сонця, проте ніколи не бачив сходу Люцифера.

А схід Сонця, тисячократно прискорений швидким переміщенням дослідного зонда назустріч світилу, ставав дедалі ближчим. І от ледве помітна смуга світла розділила екран монітора на дві частини – то із темряви проступив обрій.

Спалах світла на екрані був такий несподіваний і яскравий, що ван дер Берґу на мить здалося, ніби він спостерігає вибух атомної бомби. За якусь лише частку секунди (в міру того, як Сонце піднімалося над обрієм) той спалах приміряв на себе всі кольори веселки (по черзі, один за одним), а далі, коли Сонце «вистрибнуло» з-за гори вже повністю, набрав однорідно білого забарвлення – після чого згас, бо на оптичній системі увімкнулись автоматичні фільтри, які обмежували надмірний потік світла.

– Оце й усе. Шкода, що саме в ті хвилини на чергуванні не було оператора: він міг би направити камеру нижче й зняти надзвичайно чудову відеопанораму тієї гори, коли зонд пролітав над нею. Але я знав, що ти захочеш це побачити – хай навіть це й спростовує твою теорію.

– Як так? – запитав ван дер Берґ, більше розгублений, ніж роздосадуваний.

– Коли проглянеш цей запис іще раз і повільно, то побачиш, про що я. Усі оті розкішні веселкові спецефекти породжені не атмосферою, а самою горою. Таке може витворяти тільки лід. Або скло – що здається малоймовірним.

– Чому ж малоймовірним? От, приміром, вулкани пречудово можуть виробляти природне скло, щоправда, воно зазвичай чорне… Авжеж!

– Прошу? – не зрозумів астроном.

– Е-е… скажу точніше, коли перевірю всі дані. Але, гадаю, то міг би бути гірський кришталь – прозорий кварц. Із нього виготовляють чудові оптичні призми та лінзи. А є шанс побачити це ще коли-небудь?

– Боюся, що ні. То виявилося чисте везіння. Сонце, гора, камера – усе опинилося на одній лінії та в найпідхожіший час, коли над горою не було хмар. Таке не трапиться знову й за тисячу років.

– Однаково дякую… Надішлеш мені копію? Можеш не квапитись – я якраз вирушаю в експедицію до Перрайни [28] Перрайна – одна з областей Ганімеда, яка характеризується темнішими кольорами поверхні ґрунту та надзвичайно великою кількістю метеоритних кратерів. і все одно не зможу переглянути цей запис аж до повернення.

По цих словах ван дер Берґ видав короткий, наче винуватий, сміх і продовжив:

– А знаєш, якби то дійсно був гірський кришталь – то був би цілий статок, що міг би навіть допомогти нам повністю розрахуватися з боргами…

Але то, звісно ж, була абсолютно нездійсненна мрія. Хоч би які там чудеса чи скарби таїла в собі Європа, останнє повідомлення з «Діскавері» закривало людям доступ до них, схоже, назавжди. І за ті п’ятдесят років, які минули відтоді, ніщо не вказувало на те, що та заборона взагалі колись буде знята.

Перші сорок вісім годин подорожі Гейвуд Флойд усе ніяк не міг повірити власним очам, з яким комфортом та без обмежень у просторі була облаштована житлова зона на «Юніверсі» – просто якесь безглузде марнотратство, доведене до крайнощів. Одначе ж більшість його супутників сприймали це все як належне. Ті, хто раніше ніколи не покидав Землі, припускали навіть, що геть усі космічні кораблі саме такими й мають бути.

І тоді, щоб глянути на все це неупередженим оком, він пригадав історію повітроплавання. Упродовж свого життя йому випало бути свідком, точніше, учасником справжньої революції, яка вершилася в небі планети, що в ці хвилини поступово зникала за кормою лайнера. Між незграбним старим «Леоновим» та витонченим «Юніверсом» пролягло рівно п’ятдесят років. (Його відчуття просто відмовлялись у це повірити, але з арифметикою не посперечаєшся.)