Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга друга

— Хто це? — питаю пошепки, щоб не почули.

— Кажуть, нібито янгол, який не повернувся, — мовив жебрак, що супроводжував мене.

— А що він робить?

— Хіба ж добереш у такій темряві?

Він зупиняв чудовиськ, що стрибали на нього. І вони зависали в повітрі, перетворювалися на жмутки диму, й тяглися за його пальцями.

— Ходімо. Не варто йому заважати.

Він водив рукою та вбивав їх.

Він був мертвий. Але ж і я стояла майже на порозі оселі мерців.

Тут не було огорожі, як на кладовищі. Тут не було старих могил у світанковому тумані. Жодних вогнів, жодного світіння, навіть блиску очей упирів, котрі пожирають мертвеччину.

Але тут було доволі мертвяків.

Тих, що hr повернулися зі сну трави та кристалів.

Глибоко вдихнути. Відчути, як стугонить кров, і повірити, що ти летиш, загнуздавши хмарину. Раз по разу, до найвіддаленішої зірки, аж доки лиховісні духи кристалів і трав не затягнуть тебе аж сюди. Звідси ти вже не зможеш повернутися.

Згаслий мозок, пітьма й спотворені обличчя.

Пригадуючи свої дитячі мрії, поспитала:

— Чи не зустрічали ви каравану тих, що торгують травами? Вони йшли на північний захід.

Але ніхто не озвався до мене.

— Ми не покинемо тебе тут, — сказав Жебрак.

— Авжеж. Я не залишусь тут.

Я спущуся ще нижче.

Пласт за пластом прорізатиму Землю наскрізь.

Я спустилась. Я зістрибнула вниз. Пройшла тунелем. Сліпучий потяг мало не забрав мене, коли промчав поряд світлом і гуркотом.

Я дісталася до тунелю метро! На які завгодно чудеса натрапиш під землею Міста!

І я рушила на станцію.

Стриб. Загасити в стрибку ліхтарик та й опуститися на платформу, як ота Крихітка, що знайшла світло.

— Вітаю.

Безокий черговий по станції повернеться до мене й кивне:

— Здорова будь.

— Мені треба їхати.

Він здійме руку до згаслого годинника.

— Але ж мені треба.

Одна з тисячі станцій, де ніколи не зупиняються потяги. Одна з безлічі тих, що їх не помічають люди, які щодня їдуть у метро.

— Людям тут нічого робити. Люди мають жити там, де є сонячне світло…

— А ви?

— А мені воно навіщо?

І тут — ледве чутне:

— Ти, — воно урвало його мову. І все з’ясувалося враз.

— Ти, — і дві тонкі, наче воскові, руки лагідно оповили його шию. Обережно, аби не завдати шкоди висхлій багато віків тому шкірі, Черговий По Станції вивільнився від обіймів, посміхнувся у відповідь на безгубий усміх обличчя, яке перетворилось на череп.

— Ти.

Жмутки безбарвного волосся та рам’я майже прозорої одежі.

— Я зараз, — мовив він. — Не забарюся. Зачекай.

Так, він міг поспішати до тієї, котру я побачила, коли заплющила очі й стала такою незрячою, як він. Це була юнка, її усмішка сяяла радістю від передчуття зустрічі з ним.

— Ходімо, — сказав Черговий По Неіснуючій Станції до мене. — Треба он у той бік. — І, повернувшись до тієї, що кохала його: — Дочекайся мене.

— Гаразд, — прошепотіла вона диханням висхлих легень. — Я чекатиму.

Він провів мене через рейки метро, по хисткому мосту над повільним смердючим потоком зібраного під землею бруду, крізь горілі вагони та неіснуюче депо, аж до дверей ліфта, що підіймався нагору.

— Вибирайся звідси, тобі нічого тут робити.

— Ні.

— Чому?

— Кожен робить свій вибір. Адже ти зробив.

— Вона чарівно красива, — мовив Незрячий Черговий.

— Красива, — підтакнула я.

Адже він помер заради того, щоб лишитись із нею навіки.

Ліфт ішов до присипаного, пророслого папороттю підвалу. Від нього можна було вийти нагору виткими, з уламками цегли сходами…

Перехняблені віконниці та зруйновані стіни покинутої оселі. Скло, що хрускає під ногами. Подертий картатий плед чийогось житла…

Але я цього не побачила.

Я туди не пішла.

Я попливла підземною рікою. Ріка відштовхнулася від камінної пристані й понесла мене, а я викинула весла й дослухалась, як хлюпоче вода, як шумить вона, падаючи на багато кілометрів униз.

Там, під землею, бачила я військові бази. Вони проводжали мене жерлами своїх кулеметів. Я бачила стародавні храми й монастирі. Бачила, як бредуть ченці, й лічила вогники запалених свічок.

А ще бачила я порожнечу. Вона йшла від самої землі, і в ній були мільйони гробів.

Провалля печери, яка вела до вічності, освітлене свічками, що мерегтіли десь над нею, запалені на надгробках.

Мільйони гробів погойдувалися в повітрі. Вони, мов сходи, каскади чи грони заповнювали його. Ті, про котрих поки що пам'ятали живі, розташувалися майже під самим земляним склепінням, аби забуваючи, втрачаючи лаковий блиск, із потертим обшиттям та іржавими цвяхами на віках опускатися дедалі нижче і, зрештою, розсипатися, мов трухляве дерево, та впасти пилом і сміттям на брудно-сірі гори кісток. До ніг Збирачів Тліні, що бродять поміж них.