Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга друга

— До біса! — гримнути простісінько в його зморшкувате обличчя.

Як же мені діяти? Висмикнути з каменя меч? Я ладна це зробити. Сорок років у череві Левіафана? Та для мене це справжня дрібниця! Перетворитися на черепаху із трьома слонами, що трублять на її спині?!

Стрибнути на піднятий у руках щит, без шолома, з прапором у гаптованих лілеях?!

— Ми йдемо на бій!

Величезне військо навкруги:

— Аааааааааааааааааа!!!

— Ми знищимо їх!

— Аааааааааааааааааа!!!

— До бою-ууу!

Пританцьовую та посміхаюся до всіх зустрічних:

— Я йду воювати!

До тих, котрі посміхаються разом зі мною:

— Я знищу їх!

П’ятеро вантажників у червоних комбінезонах курять біля свого фургона.

— Ви допоможете мені?

Без питань:

— Навіщо?

— Просто так.

— Що підняти?

— Ось це, — сказала я.

— Нормально.

І вони підняли люк, відкривши для мене вхід до каналізації.

— Будь обережна!

— Дякую! — відгукнулася я далекою луною там, глибоко внизу.

Летіти крізь діру? Що далі, то страшніше?

Я спускалася сходами. Незліченними сходами. Незліченними скобами в стіні.

Відкритий люк над головою поступово зменшувався. Ось він уже перетворився на крапку. А потім я зійшла так далеко, що побачила в ньому зірки.

— Потяг далі не йде. Прохання звільнити вагони…

Я розтисла пальці, стрибнула вниз і здійняла вихлюп чорних крапель. Каналізація.

— Вітаю. — сказав Вітчим. — Ти врешті-решт знайшла свій справжній дім.

— Каналізація, — озвалась я. — Тут виплоджуються такі, як мій названий татко.

Цегельне склепіння. Зелені мохи. Тисячі коридорів, сто тисяч труб та сила-силенна води.

Куди?

Головне — йти. Якщо тобі призначено дорогу, ти сама до неї прийдеш.

— Але, — попередила я, ступаючи перший крок, — щоб ніяких щілин у підлозі, ніяких «а» позаду, і ніякого дзеленчання ланцюгів. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — озвалося підземелля. — Цілком-цілком зрозуміло.

— От і добре, — мовила я, ввімкнула ліхтар і спрямувала промінь світла йому в самісіньке обличчя.

Цегельні склепіння, зелені мохи, чорні перлини бризок. Ледь чутне життя міста вгорі — на землі.

— Агов!

— Що?

— Ніч.

— То й що з того?

— Темрява.

— Ніч, — сказала я. — Вогнища.

— Під землею?!

— Авжеж, — відказала я. — Вогнища підземного міста жебраків.

Перше багаття під землею запалало для тих, хто скинув сюди Місто.

Політ униз. Падіння ще до одного пекла. Що за життя? Покара злиднями.

Великий Жебрак. Перший, кому вистачило сил не зневажати себе.

Він падав сюди та співав, уникаючи темряви.

Жахливі тварюки! Він не дивився на них, а просто собі співав.

Страшенний сморід довічного мороку! Він руйнував риштаки в асфальті, а потоки води змивали нечисть.

Самотність! Стара дівка! Він глузував з неї.

А тим часом збирав коріння, що стирчало в стінах галерей. Він збирав газети, принесені сюди струменями дощу, які перетворилися на водоспад. І він розпалив перше багаття, аби той, кого буде скинуто після нього, ішов на світло вогню.

— Здоров, брате.

— Де я?

— У щасливій країні, — сказав він. — Там, де всі будуть такі, як ти.

Великий Жебрак. Це він заклав перший камінь у підмурівок цього…

Я простувала на світло багать.

— Здорова будь, сестро.

Тепер тут палали сотні вогнищ. Біля кожної оселі, облаштованої в стіні каналізації.

Великий Жебрак.

Він вийшов до мене.

Я віддала йому гілку, що підібрала по дорозі до нього.

— Дякую, — сказав він і кинув її у вогонь.

— Влаштуємо свято?

— Як повертатимуся, — мовила я. — Коли я знищу їх.

— Людино-пацюків? — поспитав він. — Я про них нічого не чув.

— Вони ховають хвости під довгими плащами, — пояснила я. — В них отруйна слина, а зуби…

— Ні, — сказав він. — Я не хотів би впізнати їх при зустрічі.

Країна злидарів, вона народилася з того, що відкинуло місто. Вона розпросторювалася людними коридорами з палаючим багаттям від зали, у якій мешкав він.

— Людино-пацюки? Хіба це не така сама казка, як місто нагорі?

Житло Великого Жебрака: окреслений крейдою квадрат на підлозі підземної зали. Квадрат вітальні, прямокутничок спальні, манюсінька кухня.

— Що ще треба людині для щастя?

Намальоване крейдою ліжко. Біля нього — намальована лампа. Полиця з книжками. Хочеш узяти котрусь? Намалюй її на підлозі, розгорни та й пиши все, що маєш намір прочитати.

— Людино-пацюки? У моїх книжках про них нічого не сказано.