Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга друга

— Вірю, — відповів Вітчим. — Але за будь-якої ворожби випадає, що вона сама занапастить себе. Отож я поки що зачекаю…

— Занадто довго бавитеся…

— Я готовий до виклику, — сказав Вітчим.

— Я лишень посланець, — мовив Диявол. Усього лише посланець.

— Можеш повертатися й переказати, що менше, ніж за місяць вона стане Янголом Темряви. Їй не зостанеться нічого іншого.

— Місяць? Гаразд, я перекажу.

Він вийшов із квартири й викликав ліфт.

Проминаючи віконце консьєржки, він сказав:

— Бувайте, — і ступив на вулицю під дощ, який почався хвилину тому: — Як чудово…

Пророкування. Він усміхнувся. Він знав ті пророкування. Вітчимові судилося померти, а йому — посісти його місце. В цьому світі. В якому?

Він озирнувся довкіл.

— Безглуздий світ.

У пеклі він був невиразним згустком тьми, його тримало дев’ять ланцюгів на бордовому камінні отого самого невеликого бескида, що він був на ньому впродовж останніх тридцяти двох тисяч років. Слина, що скрапувала з його губів, вибила в скелі яму. Чорні з червоно-гарячим небеса над ним повсякчас сяяли порожнечею. Тридцять дві тисячі років йому не доводилося бачити навіть вилисків чужих багать.

Миска, поставлена перед ним ще тоді, напочатку, розсипалася на порох, і вітер його розвіяв. Скелі кілька разів міняли обриси, небо набувало іншого вигляду майже щодня. Незмінним залишався лише він та ланцюги, що його тримали.

Йому не можна було ані випростатися на повен зріст, ані лягти. Тридцять дві тисячі років він стояв різьбленням, завмерши на задніх лапах. Варто поворухнутися, як гострі шпичаки нашийника врізаються в тіло. Він стояв непорушно. Він міг лише дихати та заплющувати очі.

Вони це вигадали як кару для нього.

Але він знав, що в годинникові є піщинка, падіння котрої примусить їх згадати про нього. Вони розірвуть ланцюги одного по одному. Вони покажуть йому, хто й підкажуть йому, де. Як колись давно. Тридцять дві тисячі років тому.

Він був невиразним згустком тьми. У пеклі.

На нього було наслано. Прокльон тяжів над ним тридцять дві тисячі років. Він жив у цьому прокльоні. І душа його, зазнавши прокляття, не помре ніколи.

Дев’ять бузкових почвар тримали дев’ять ланцюгів. А він сидів на троні й пильно вдивлявся в чорний згусток, що звивався поміж металевих нашийників.

Потім Той, Що Сидів На Троні, всміхнувся, і що більше згусток похлинався жахом, то ширшою ставала ЙОГО усмішка.

А коли не зосталось нічого, крім жаху та вереску, повітря між ними заворушилося, закрутилося спіраллю й обдарувало його плоттю, а чорноту перетворило на порох.

Мозок проклятого Диявола розплився. ЙОГО відобразила блискуча пляма.

— Ні!!!

— Так, — озвався Той, Що Вивищувався Над Ним.

Його шкіра пухирилася від дихання сили-силенної замкнених у ньому душ. Роги, що починалися од пліч та королівською короною увінчували голову, торкалися зірок, а позбавлені зіниць очі виринали з порожнечі всесвіту, аби знову повернутися туди ж. Хвіст обплітав трохи зігнуті ноги й ранив їх порослими обрідним пухом шпичаками, а шорстка грива на спині не приховувала бородавчастих наростів.

— Наповнити б тебе змістом…

Тонкі пальці потяглися до чорного згустка зла.

— Тепер ти знову будеш…

Порухом кігтя він заклубочив порох і зробив з нього істоту, якою проклятий Диявол ще ніколи не був.

Він лежав посеред чорного, без відтінків кола, за кораловими межами якого рухалися невиразні силуети.

— Тепер — це ти, — промовив ВІН і декілька багатоголових тварюк, стримуваних цаповидними вершниками, тицьнулися в коло своїх кострубатими мордами. Тишу, що запала на мить, сколихнуло ревіння шакалів та скигління гієн.

— Тепер надамо тобі суті…

Заляскали пересохлі крила, — то закружляли над ними скелети в обрамленні жовтих німбів од утулених у діри їхніх вічниць свічкових недогарків із осквернених храмів. І чорнота відчула в собі кістяк, вона змогла підвестися.

Проклятий Диявол став на коліна й схилив голову.

— Ти зробиш воду в річках гіркою, мов полин, та знищиш мудрих старців та всіх мешканців двох міст… Чи готовий ти до цього?

— Так, мій володарю.

— Тоді рушай…

У кривавому мороці позад нього майже миттєво утворився просвіт, відкрилася вимощена бруківкою дорога, що вела до неживої чорної річки.

Праматір Блудниць, що брела до нього, він упізнав одразу, хоча вона й накинула на своє нахилене до землі обличчя відлогу свого заторкнутого тліном плаща.