Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга друга

А хазяїн квартири саме зайшов до кімнати, щоб увімкнути світло, — він щойно прийшов і встиг переодягтися в хатнє.

Почвара, що стояла позад нього, принюхалась і кивнула тій, котра заповзла від вітальні. Невидимі чоловікові, що нахилився до канапи, аби дістати капці, без будь-якої тіні вони підступили до нього впритул.

Труп та дві почвари, що немов химери, сиділи завмерло одна проти одної.

Всього-на-всього дві.

Диявол усміхнувся, змахнув довгим волоссям і попростував вулицею вперед. Цей світ подобався йому дедалі більше. Світ, у якому можна було наслати вбивцю на будь-кого, хто на ранок вирішить, що загиблий від Зла помер через якусь цілком зрозумілу патологію серця.

Йому тут подобалося.

— Треба лишень зачекати…

Зачекати, допоки маленький янгол…

— Зачекати…

Навіть попри те, що вміння чекати в ньому померло.

— Під’їжджаємо, — сказав провідник, зупинившись біля дверей мого купе.

— Дякую, — озвалась я.

А коли на вокзалі нарешті запанувала тиша, я прочинила двері, й величезний пес із чорною плямою на морді натягнув повідець, але я йому сказала:

— Спокійно. Я не покину тебе тут.

Він глянув на мене й помахав хвостом.

— Ходімо.

Так сказала я великому кудлатому псові, котрого приручила впродовж цієї ночі, поки ми їхали від Міста Великих Вогнів до Міста, де я народилася.

Мій маленький будиночок.

Приручений пес став біля хвіртки й понюхав запах голих осінніх гілок у садку.

— Осінь, — промовила я та відчинила вхідні двері. Згорів, не дочекавшись, комп’ютер. Холодна підлога. Пил на склі.

Приручений пес стояв на ґанку, тож я сказала йому:

— Заходь.

Він був обережний, ступав повільно й принюхувався на кожному кроці.

— Не бійся, — сказала я. — Тут я живу.

Будинок здригнувся. Садок за вікном щез, він запав у камінне провалля вулиці.

— Ти не живеш тут…

Будинок здригнувсь і повернув собі поколоті майстрами поверхи та квартири.

— Авжеж, — мовила я. — Я не живу тут.

— Я не живу тут і не маю чим тебе погодувати.

Пес ліг біля дощок, приготовлених для дверей до спальні.

— Твоя правда, — сказала я.

Я зірвала дошку та переступила через поріг спальні.

Затверділе, мов бурштин, вино. Сонна отрута, що випала в осад білими кристалами. Не запалені тоді свічки.

І Макс, який спав у своєму ліжку.

Будинок востаннє здригнувся і підняв нас до рівня дев’ятого поверху.

Я збудила його, доторкнувшись до чола.

— Доброго ранку.

То був його світ, тож його нічого не дивувало, навіть те, що біля його ніг сів пес.

— Можна залишити його в тебе?

— Залишай, — відповів Макс.

Він дивився на мене й силувався пригадати бодай щось.

— Ти був чудовий, — мовила я.

— Ти теж, — натомість моєї маленької брехні.

— Бувай?

— Побачимось.

— Авжеж, — сказала я.

— Таксі, — я піднесла руку.

— Одвезіть мене додому.

Навряд чи хтось мене там чекав.

Адже наступними у списку, що його складав Вітчим, були людино-пацюки. А вони живуть під землею.

— Добридень, квартирко.

— Добридень, Крихітко.

— Попоїсти та вмитися, — мовила я.

А через двадцять хвилин:

— Побажай мені…

— Я тебе чекатиму.

Пожильці каналізацій, тисячі кілометрів підземної утроби Міста.

Сіра сутінь за вікном метро. Солодкоголосі діви, що заманюють нічних перехожих до розчахнутих люків шахт.

Слиз на кістках у щілині. Зруйноване склепіння.

Людино-пацюки з отруйною слиною та жовтими іклами.

Пожильці підземелля, де ніч ніколи не минає.

Отак.

Я вийшла з дому й озирнулася. На ґанку міг стояти хто завгодно — хоч янгол, а хоч звір.

Іноді самотність обертається на помсту.

Помщається думкою прожитим дням. Думкою про те, що цього дня могло й не бути. Що ти долучаєш його до тих, коли ладна була віддати все, тільки б не бути самій.

Самотність. Стара недобра дівка:

— Я не змогла. Може, ти зумієш…

Стара дівка, спаливши пудру та тіні для повік.

— Ось бачиш, ти знову одна…

Безлюдний ґанок, усипаний листям, обвитий плющем, із мотузочком для дзвоника. То хоч із пляшкою молока та пакою не забраних мною газет.

А може, це просто осінь? Пізній-пізній біль?

Отак:

……………………у теплі його затишних долонь…..

…………….

Отак?

— До біса!

— Так-так! — вивертається з-під ліктя та усміхається, радо прагнучи прислужитися.