Роджер Желязни: Двір Хаосу

— Але, можливо, це і не так. Він довго говорив наодинці з Бенедиктом.

— Це — інша річ. Ці окремі для кожного накази. Ця таємність… Можливо, він довіряє нам не більше, ніж змушений.

Рендом розсміявся. Так само, як і я.

— Гаразд, — погодився я. — Можливо, я теж не довіряв би. Але три дні, щоб почати війну… — Я похитав головою. — Йому краще знати щось, чого ми не знаємо.

— У мене склалося враження, що це, швидше, попереджувальний удар, ніж війна.

— Так, тільки він не потрудився нам сказати, що попереджувальний.

Рендом знизав плечима і налив ще вина.

— Напевно, він скаже, коли повернеться. Ти ж не отримав жодних особливих наказів, чи не так?

— Просто стояти і чекати. А що у тебе?

Він похитав головою.

— Він сказав, що, коли прийде час, я дізнаюся. По крайній мірі у випадку з Джуліаном він велів йому підготувати свої війська, щоб ті могли виступити на першу вимогу.

— О? Хіба вони не залишаються в Ардені?

Він кивнув.

— Коли він це сказав?

— Після твого відходу. Він викликав сюди Джуліана по карті, і вони поїхали разом. Я чув, як батько сказав, що частину шляху назад він проїде з ним.

— Вони вирушили по східній стежці через Колвір?

— Так. Я бачив їх від'їзд.

— Цікаво. Що ще я пропустив?

Він засовався в своєму кріслі.

— Ось ця частина і турбує мене, — сказав він. — Після того, як батько сів на коня і махнув рукою на прощання, він озирнувся на мене і сказав: «І не зводити очей з Мартіна.»

— Це все?

— Це все. Але він сміявся, коли говорив це.

— Я вважаю, просто природна підозра до новоприбулого.

— Тоді чому цей сміх?

— Здаюсь.

Я відрізав шматок сиру і з'їв його.

— Можливо, непогана ідея. Однак, це може бути і не підозрою. Можливо, він відчуває, що Мартіна потрібно від чогось захистити. Або те і інше. Або ні те, ні інше. Ти ж знаєш, який він іноді буває.

Рендом встав.

— Про цю альтернативу я не подумав. Підемо зараз зі мною, а? — попросив він. — Ти був тут весь ранок.

— Гаразд, — я піднявся на ноги, пристебнув Грейсвандір. — У будь-якому випадку, де Мартін?

— Я залишив його на першому поверсі. Він розмовляв з Жераром.

— Тоді він в хороших руках. Жерар залишиться тут або повернеться до флоту?

— Не знаю. Він своїх наказів не обговорює.

Ми залишили приміщення і попрямували до сходів. По дорозі вниз я почув звідти галас якоїсь дрібної метушні і прискорив крок.

Подивившись через перила, я побачив натовп стражників біля входу в тронний зал, разом з масивною фігурою Жерара. Всі вони стояли спиною до нас. Через останні сходинки я перестрибнув. Рендом трохи відстав від мене.

Я проштовхався наперед.

— Жерар, що відбувається? — Запитав я.

— Щоб мене, якщо я знаю, — відповів він. — Подивися сам, але входу тут немає.

Він відсунувся убік, і я зробив крок вперед. Потім другий. І ось тут воно і було. Враження було таке, ніби я штовхався в трохи пружну, абсолютно невидиму стіну. За нею — видовище, що сплело воєдино мою пам'ять і почуття. Я застиг, так як страх схопив мене за шию, стиснув мені руки. А це, між іншим, справа нелегка.

Мартін, усміхаючись, усе ще тримав карту в лівій руці, а Бенедикт, явно недавно викликаний, стояв перед ним. Дівчина була поблизу, на підвищенні, поруч з троном, обличчям не до нас. Обидва чоловіки, схоже, розмовляли. Але я не міг почути слів. Нарешті, Бенедикт повернувся і, здавалося, звернувся до дівчини. Через деякий час вона, схоже, відповіла йому. Мартін перемістився наліво від неї. Поки вона говорила, Бенедикт піднявся на поміст. Тоді я зміг побачити її обличчя. Розмова тривала.

— Ця дівчина виглядає дещо знайомою, — сказав Жерар, який висунувся вперед і стояв тепер поруч зі мною.

— Ти міг її мигцем бачити, коли вона проскочила повз нас, — повідомив я йому. — У день смерті Еріка. Це Дара.

Я почув, що викликав перерву у його дихані.

— Дара! — Вигукнув він. — Значить, ти… — Голос його розтанув.

— Я не брехав, — підтвердив я. — Вона справжня.

— Мартін! — Крикнув Рендом, який підійшов до мене праворуч. — Мартін! Що відбувається?

Відповіді не було.

— Я не думаю, що він може тебе чути, — сказав Жерар. — Цей бар'єр, здається, повністю відрізає нас.

Рендом, напружившись, натиснув вперед. Руки його впиралися в щось невидиме… Він запропонував:

— Давайте разом штовхнемо його.

Так що, я спробував ще раз. Жерар теж кинув свою вагу на невидиму стіну. Після півхвилини напруження, без всякого успіху, я відступив.

— Без толку, — сказав я. — Ми не можемо його зрушити.