Роджер Желязни - Лицар Відображень

— Що відбувається, Мерль?

— Не знаю, відгукнувся я. — Але для символізму, алегорій і різноманітної метафоричної нісенітниці у мене невідповідний настрій. Якщо це задумано в знак того, що все життя — гонка з самим собою, то тут вони сіли в калюжу, якщо тільки грою не заправляють по-справжньому вульгарні Сили. Тоді, за моїми здогадами, це цілком в їх дусі. Як ти думаєш?

— Я думаю, тобі все ще може загрожувати небезпека одержати удар блискавки.

Блискавка не вдарила, а моє віддзеркалення не зникло. Цей ефект тримався куди довше, ніж всі ті епізоди біля стежки, свідком яких я ставав до цього. Я вже зібрався було викинути його з голови і повністю ігнорувати, але тут воно додало швидкості і вирвалося вперед.

— О-го-го!

— Ага, — погодився я і натиснув, щоб скоротити розрив і не відстати від широкого кроку того, темного.

Я наздогнав його, але голова в голову ми пройшли всього кілька метрів. Потім він став знову виходити вперед. Я пришвидшив крок і ще раз наздогнав його. Потім підкоряючись раптовому пориву, набрав у груди повітря, рвонувся вперед і обігнав його.

Через деякий час мій двійник помітив це, знову додав швидкості і почав вигравати. Я натиснув, зберігаючи лідерство. До речі, якого дідька ми тут влаштовуємо гонки?

Я подивився вперед. було видно, що вдалині дорога розширюється. Схоже, там через неї була протягнута фінішна стрічка. О'кей, я вирішив прагнути до неї, що б не означала ця гонка.

Метрів сто я утримував лідерство, потім моя тінь знову почала обходити мене. Я пригнувся і ненадовго зміг утримати скорочений розрив між нами, потім фігура знову рушила, наздоганяючи мене, в темпі, який, як я запідозрив, буде важкувато зберігати весь залишок шляху до фінішної стрічки. Все одно, такого я не очікував. Я видихався. Повністю.

Сучий син наздоганяв мене, наздогнав, вирвався вперед і на мить запнувся. В цю мить я був позаду нього. Але віддзеркалення більше не виявляло слабкості — воно зберігало величезну швидкість, з якою ми тепер рухалися, та й я не збирався зупинятися, хіба що отримаю розрив серця.

Так ми і бігли, чорт знає, як близько, пліч-о-пліч. Не знаю, чи є у мені здатність до фінального спурту чи ні. Не скажу, чи трохи я обігнав його, чи йшов з ним голова в голову або трохи відставав. Ми тяжко тупотіли по паралельних поблискуючих стежках в сторону яскравої лінії, і тут відчуття скляної поверхні між нами раптом зникло. Дві з вигляду вузькі доріжки перетворилися в одну широку. Руки і ноги мого суперника рухалися не так, як мої.

Ступивши на фінішну пряму, ми сходилися все ближче і ближче — нарешті, досить для того, щоб впізнати один одного. Я змагався в бігу не зі своїм відображенням, бо його волосся відкинуло назад, і я побачив, що у нього немає лівого вуха.

Тоді я знайшов сили для фінального ривка. Він теж. Коли ми досягли стрічечки, то були дуже близько один від одного. Думаю, я перший торкнувся її, але впевненості у мене немає.

Ми пролетіли лінію фінішу і обвалилися, ловлячи ротом повітря. Я швидко відкотився, щоб тримати його під спостереженням, але він просто лежав, часто і важко дихаючи. Я поклав руку на руків'я меча, слухаючи, як кров стукає в скронях.

Віддихавшись трохи, я зауважив:

— Не знав, що тобі під силу така гонка, Юрт.

Він коротко засміявся.

— Ти багато не знаєш про мене, брат.

— Упевнений у цьому, — погодився я.

Потім він тильною стороною руки витер чоло, і стало помітно, що палець, який Юрт втратив в печерах Колвіра, знову на місці. Або це був Юрт з іншого потоку часу, або…

— А як там Джулія? — Запитав я. — З нею все буде в порядку?

— Джулія? — Сказав він. — Хто це?

— Вибач, — сказав я. — Ти несправжній Юрт.

— Ну і що з того? — Запитав він, опираючись ліктем на землю і дивлячись на мене здоровим оком.

— Справжній Юрт ніколи і близько не підходив до амберського Лабіринту…

— Справжній Юрт — Я!

— У тебе всі пальці на місці. А він нещодавно втратив один. Я був присутній при цьому.

Він несподівано відвів очі.

— Ти, мабуть, привид з Логруса, — продовжував я. — Напевно, він користується тими ж трюками, що і Лабіринт — увічнює тих, хто пройшов його.

— Так ось що трапилося?.. — Запитав він. — Я не міг як слід пригадати, чому я тут — пам'ятав тільки, що повинен бігти з тобою.

— Тримаю парі, твої самі останні спогади, до того, як ти потрапив сюди, стосуються подолання Логруса.

Він озирнувся і кивнув.

— Ти маєш рацію. Що все це означає? — Запитав він.