Роджер Желязни - Рука Оберона

— Текі? — Перепитав я.

— Цілком вірно. Мої друзі у відображенні.

Я утримався від висловлення того, що я міг би сказати.

Я думав, що вони були просто ще однією частиною розповіді Дари, тому що вона так спотворила істину в інших областях. Вона згадувала мені про Текі так, немов знала їх, немов жила у них — все з відома Бенедикта. Момент, проте, здавався невідповідним для того, щоб розповідати йому про мій візит попередньої вночі в Тир-на-Нгот та на те, що все вказувало на його спорідненість з дівчиною.

У мене ще не було достатньо часу, щоб подумати про цю справу і про все, що з нього випливало.

Рендом встав, підійшов і зупинився біля краю площадки, спиною до нас, зчепивши руки позаду.

Постоявши так з хвилину, він повернувся і повільно підійшов до нас.

— Як ми можемо вступити в контакт з Текі? — Запитав він у Бенедикта.

— Ніяк, — відповів Бенедикт, — якщо не поїдемо побачити їх.

Рендом повернувся до мене:

— Корвін, мені потрібен кінь. Ти кажеш, що Зірка проїхала через багато Відображень…

— У неї був важкий ранок.

— Не такий він був і напружений. По більшій частині це був просто страх, а тепер вона, здається, в повному порядку. Можу я позичити її?

Перш, ніж я встиг відповісти, він звернувся до Бенедикта:

— Ти ж проводиш мене, так?

Бенедикт завагався:

— Я не знаю, що там можна дізнатися… — Почав було він.

— Все, що завгодно! Все, що вони можуть згадати! Можливо, щось, що не здалося тобі в той час дійсно важливим, але може виявитися важливим зараз, коли ми багато більше знаємо.

Бенедикт подивився на мене. Я кивнув.

— Він може їхати на Зірці, якщо ти готовий провести його.

— Гаразд, — погодився Бенедикт. Він піднявся на ноги. — Піду приведу свого коня.

Він повернувся і попрямував до місця, де була стриножена велика смугаста тварина.

— Спасибі, Корвін, — подякував мені Рендом.

— Я дам тобі можливість надати відповідну послугу.

— Яку?

— Позич мені Карту Мартіна.

— Для чого?

— У мене тільки що виникла одна думка. Це занадто складно, щоб вникати в деталі, якщо ти хочеш їхати. Шкоди від цього, однак, ніякого не буде.

Він пожував губу.

— Гаразд. Але я хочу отримати її назад, коли ти покінчиш зі своєю справою.

— Звичайно.

— Це допоможе знайти його?

— Можливо.

Він віддав мені Карту.

— Ти тепер направляєшся до палацу? — Запитав він.

— Так.

— Ти не міг би розповісти Віаль, що трапилося і куди я поїхав. Вона буде турбуватися.

— Зрозуміло. Обов'язково це зроблю.

— Я буду добре піклуватися про Зірку, не хвилюйся.

— Не сумніваюся. Удачі тобі!

— Спасибі.

Я їхав на Вогняному, Ганелон йшов пішки. Так він наполіг. Ми слідували тим же шляхом, по якому я гнався за Дарою в день битви. Поряд з недавнім розвитком подій саме це і змусило мене знову подумати про неї. Я струсив пил зі своїх почуттів і уважно вивчив їх. Я зрозумів, що незважаючи на ігри, в які вона зі мною грала, на вбивства, які вона, безсумнівно, здійснювала або організовувала, мене все ще вабило до неї щось більше, ніж цікавість.

Я не був дуже здивований, відкривши це. Положення виглядало майже таким же, як і те, коли я в останній раз нагрянув з раптовою інспекцією в казарми емоцій. Тоді я гадав, скільки могло бути правди в моєму останньому видінні попередньої вночі, в якому була викладена її можлива лінія походження від Бенедикта.

Фізична схожість і справді існувала, і я був переконаний у цьому більш ніж наполовину. До того ж, у примарному місті привид Бенедикта цілком підтверджував це, піднімаючи свою нову, дивну руку на її захист.

— Що там таке смішне? — Запитав Ганелон.

Він крокував зліва від мене.

— Рука, — відповів я, — що повернулася зі мною з Тир-на-Нгота. Розумієш, я турбувався через якесь приховане значення, якусь непередбачену силу долі в цій штуці, що явилася у наш світ з того місця таємниць і снів. А вона не протягла навіть дня. Коли Лабіринт знищив Яго, не залишилося нічого. Ця нічна подорож ні до чого не привела.

Ганелон прочистив горло.

— Ну, це було не зовсім так, як ти, здається, думаєш.

— Що ти маєш на увазі?

— Цієї механічної руки не було в сідельній сумці Яго. Рендом переклав її в твою сумку. Саме там була їжа, а після того, як ми поїли, він повернув посуд туди, де він був — у власну сумку, але руку — ні. Місця не було.

— О-о-о, — протягнув я, — тоді…

Ганелон кивнув.

— Значить, вона тепер з ним, — закінчив він за мене фразу.

— І рука, і Бенедикт. Прокляття! Не дуже-то мені подобається ця штука. Вона намагалася мене вбити. Раніше в Тир-на-Нготі ні на кого і ніколи не нападали.