Роджер Желязни - Знак Хаосу

Він кинув таблетки в рот і запив одним великим ковтком.

— Тепер ось ці.

Я відкрив пляшку «Торазіна». Кожна таблетка була в 200 міліграмів і я не знав, скільки йому дати, тому вирішив дати три. Дав йому також тріптофана і трохи фенілаламіна.

Він втупився на пігулки. Стіни знову розтанули і повернулася музика. Повз нас пропливла хмарка блакитного диму. Раптово в полі зору з'явився бар, недавно покинутий нами. Перевернуті столи поставали на місце. Шалтай все ще гойдався, фреска оживала.

— Це клуб! — Вигукнув Люк. — Нам слід відправитися назад. Схоже, вечірка тільки-тільки розгулялася.

— Спершу прийми ліки.

— Для чого вони?

— Ти підчепив якусь погань. Ліки допоможуть вивести її.

— Я почуваю себе непогано. Майже відмінно.

— Прийми їх!

— Гаразд, гаразд!

Він заковтнув все одним махом.

Бармаглот і Вогняний Ангел тепер просто танули, і мій жест в бік стійки, зачепивши її, зустрів деякий опір, хоча ця штука не стала зовсім твердою. Потім я раптово помітив Кота, який, завдяки своїй матеріалізації, здавався зараз більш реальним, ніж все інше.

— Ви з'являєтеся або зникаєте? — Запитав він.

Люк почав підніматися. Світло розгорялося, хоча ставало розсіяним.

— Гей, Люк, поглянь-но, — показав я.

— Що? — Запитав він, повертаючи голову.

Я знову врізав йому в щелепу.

Коли він впав, бар почав танути. Стіни печери знову знайшли чіткість. Я почув голос Кота.

— Зникають, — вимовив він.

Звуки боротьби стали чутні в повній мірі, тільки на цей раз переважало верескливе виття, схоже на звуки волинки. Воно доносилося з боку Бармаглота, якого притиснули до землі і роздирали на частини. Я вирішив застосувати четверте заклинання — «Четверте липня», що залишилося у мене від нападу на цитадель. Піднявши руки, я вимовив магічні слова. При цьому я встав перед Люком, загородивши йому таким чином огляд, і, промовляючи їх, відвернувся і щільно заплющив очі. Навіть крізь закриті очі я міг відчути місце, де яскраво спалахнуло світло. Я почув, як Люк сказав «Агов!», Але всі інші звуки раптово припинилися. Коли я знову подивився на поле битви, то побачив, що два чудовиська лежать, немов приголомшені, не рухаючись, біля протилежного від нас боку печери.

Я схопив Люка за руку і витягнув його до себе на плече. А потім швидко рушив, тільки раз послизнувшись на крові чудовиськ, коли пробирався вздовж найближчої стіни, прямуючи до входу в печеру. Перш, ніж я встиг дістатися до отвору, чудовиська стали ворушитися, але їх руху були скоріше рефлекторними, ніж цілеспрямованими. Біля виходу я зупинився і подивився на величезний квітковий сад, в якому цвіли всі рослини без винятку. Всі квіти були заввишки щонайменше з мене, і мінливий вітерець доніс їх приголомшливі пахощі.

Через кілька митей я почув за спиною більш осмислені руху і обернувся. Бармаглот абияк здійнявся на ноги. Вогняний Ангел все ще знаходився в нокауті і видавав тільки тихі свистячі звуки. Бармаглот, похитуючись, відступив, розправив крила, потім раптом повернувся, забив крилами і полетів назад до отвору, крізь який вся наша команда опинилася тут. Непогана думка, похвалив я і поспішив піти в сад.

Тут аромати були ще сильніше, квіти, які здебільшого розпустилися, утворювали фантастичний різнокольоровий полог, вкриваючий мене, коли я перетинав сад. Незабаром я задихався, але, тим не менше, продовжував бігти підтюпцем. Люк був досить важкий, але я хотів якомога більше збільшити відстань між нами і печерою. Враховуючи швидкість, з якою міг пересуватися Вогняний Ангел, я не був упевнений, чи вистачить часу на вправи з Картою.

Надихавшись ароматом квітів, я став відчувати деяке запаморочення, і мої кінцівки перестали давати про себе знати. Прийшла в голову думка, що запах квітів, можливо, виявляє легку наркотичну дію. Прекрасно. Тільки цього мені і не вистачало — зловити кайф, намагаючись вивести з такого ж стану Люка. Однак, далі я розгледів невелику галявину, що знаходиться на пагорбі, і попрямував до неї. Смію сподіватися, там зможу трохи відпочити, поки не знайду психологічний грунт під ногами і не вирішу, що робити далі. Поки я не помічав ніяких звуків погоні.

У міру просування я став відчувати, що трохи хитаюся. Почуття рівноваги зникло так само, як і зв'язок з кінцівками. З'явився страх перед падінням, майже споріднений страху висоти, бо мені прийшло в голову, що якщо я впаду, то більше не зумію піднятися і можу забутися в п'яному сні, а потім мене, сонного, знайде і вб'є чудовисько Хаосу.