— Вам добре вдається викладати думки на папері, — сказав Неблет.
У мене аж живіт звело від розчарування. Я зрозумів, яке жахливе призначення планує для мене лондонська поліція.
— Ми хочемо, щоб ви розглянули перспективу роботи в процесуальному відділі, — сказав Неблет.
Теорія, на якій базується існування процесуального відділу, дуже логічна. Офіцери поліції, як усім відомо, потопають у бюрократії: підозрюваних треба реєструвати, ланцюжок доказів не має розриватися, а «Акт про поліцію та кримінальне провадження» має виконуватися до останньої літери. Роль процесуального відділу — виконувати паперову роботу замість заклопотаного констебля, щоб той скоріше повернувся на вулицю, де на нього лаятимуться, плюватимуть і блюватимуть. Таким чином на вулицях завжди патрулюватимуть констеблі, злочинність буде здолано, і всі добропорядні громадяни нашої країни житимуть щасливо.
Але правда полягає в тому, що ця бюрократія не така вже й обтяжлива — будь-яка найнята на півставки напівосвічена людина впорається з нею менше, ніж за годину, ще й на манікюр час залишиться. Проблема в тому, що для поліцейської роботи треба мати авторитетний вигляд; треба пам'ятати, що сказав підозрюваний, щоб потім спіймати його на брехні. А також треба йти туди, де кричать, зберігати при цьому спокій, бути тим, хто відкриває підозрілий пакунок. Не те щоб уміти водночас і те, і друге неможливо, просто таке трапляється рідко. Таким чином, своєю пропозицією Неблет казав мені, що я не справжній коп, не ловець крадіїв, але я можу зіграти неоціненну роль — заощадити час справжнім копам. Я з жахливою впевненістю відчув, як ці слова — неоціненна роль — невблаганно мчать до цієї розмови.
— Я сподівався на щось більш активне, сер, — сказав я.
— А це дуже активно, — сказав Неблет. — Ви виконуватимете неоціненну роль.
* * *
Зазвичай офіцери поліції не шукають виправдання для того, щоб зайти в паб, але одним зі звичайних приводів є традиційна гулянка, на якій споюють стажистів, які щойно стали повноцінними констеблями. Саме з цією метою мене та Леслі потягли через Странд до «Рузвельт Тоуд» — щоб заливати нас там спиртним, доки ми не втратимо можливість стояти вертикально. Принаймні, таким був план.
— Як пройшла співбесіда? — спитала Леслі, намагаючись перекричати ревіння пабу.
— Кепсько, — крикнув їй я. — Процесуальний відділ.
Леслі скривилася.
— А в тебе що?
— Не хочу тобі казати, — сказала вона. — Щоб настрій не псувати.
— Не бійся, — сказав я. — Я витримаю.
— Мене тимчасово призначили до команди розслідування вбивств.
Я ніколи не чув, щоб туди брали відразу після стажування.
— Детективом?
— Констеблем у цивільному одязі, — сказала вона. — Це велике розслідування, їм бракує людей.
Вона не помилилася. Мій настрій було зіпсовано.
Після цього вечірка вже не тішила. Я пробув там близько двох годин, але ненавиджу, коли хтось жаліє себе, а надто коли це роблю я, тож, не маючи можливості занурити голову в відро холодної води, я обрав найближчу до цього альтернативу.
Але на жаль, поки ми були в пабі, дощ надворі скінчився, тож тверезіти мені могло допомогти лише крижане повітря.
Через двадцять хвилин до мене вийшла Леслі.
— Вдягнися, — сказала вона. — Застудишся.
— А хіба холодно? — спитав я.
— Я знала, що ти засмутишся, — сказала вона.
Я вдягнувся.
— Ти вже розповіла своїм? — спитав я.
Окрім матусі, татусі та бабусі Леслі мала п'ятьох старших сестер, які всі мешкали не далі як у ста метрах від батьківської оселі в Брайтлінгсі. Я зустрічався з ними раз або два, коли вони всім своїм табором вирушали до Лондона в шопінгову експедицію. Вони були такі галасливі, що їх можна було б затримати за порушення громадського спокою; єдине, що рятувало їх від цього — поліцейський ескорт, що складався з мене та Леслі.
— Ще вдень, — відповіла вона. — Вони були задоволені. Навіть Таня, яка не розуміє, що це означає. А ти своїм уже розповів?
— Про що? — спитав я. — Про те, що я працюватиму в кабінеті?
— У роботі в кабінеті немає нічого поганого.
— Я просто хочу бути копом, — сказав я.
— Я знаю, — сказала Леслі. — Але чому?
— Тому що хочу допомагати суспільству, — сказав я. — Ловити поганців.
— Тож не заради блискучих ґудзиків? — спитала вона. — Або заради можливості замкнути наручники й сказати «Спіймався, синку»?
— Берегти спокій Королеви, — сказав я. — Нести порядок у хаос.
Читать дальше