Бен Ааронович: Річки Лондона

Він був прозорий; прозорий, як голограми в кіно. Тривимірний, абсолютно справжній і до біса прозорий. Я бачив крізь нього білий намет, залишений криміналістами для захисту тіла.

«Гаразд, — подумав я, — навіть якщо я збожеволів, від поліцейських обов’язків мене ніхто не звільняв».

— Ви не могли б розповісти, що саме ви бачили? — спитав я.

— Я бачив, як перший чоловік, якого вбили, йшов з боку Джеймс-Стріт. Охайний, з рішучою ходою, тримався як військовий, вдягнутий яскраво, як це тепер модно. «Жирний карась», як казали за моїх тілесних часів, — Ніколас зробив паузу, щоб сплюнути; до землі нічого не долетіло. — А потім з'явився другий чоловік, який скоїв убивство; він ішов у протилежному напрямку, від Генріета-Стріт. Він був гірше вдягнутий: сині робочі штани та щось на кшталт дощовика рибалки. Вони пройшли повз один одного он там, — Ніколас указав на місце в десяти метрах від портика церкви. — Напевно, вони були знайомі, бо кивнули один одному, але не зупинилися, щоб поговорити, абощо; їх можна було зрозуміти — у таку ніч не станеш баритися.

— Отже, вони розійшлися в різні боки? — спитав я не тільки для того, щоб прояснити цей момент, але й для того, щоб встигнути все записати. — І вам здалося, що вони знали один одного?

— Були знайомі, — сказав Ніколас. — Не думаю, що вони були великими друзями, особливо зважаючи на те, що сталося потім.

Я спитав його, що саме сталося потім.

— Ну, той другий, убивця, надів капелюх і червоний смокінг, вийняв палицю, а потім прудко й тихо, наче кіт до миші, підбіг до першого пана ззаду й одним ударом відбив йому голову.

— Ви що, глузуєте з мене?! — сказав я.

— Правду кажу! — сказав Ніколас і перехрестився. — Клянуся власною смертю, а більшої клятви бідний дух дати не може. Це було жахливе видовище. Голова відлетіла, а з шиї — кров фонтаном.

— Що робив убивця?

— Зробивши своє діло, він пішов собі геть по Нью-Роу, — сказав Ніколас.

Я подумав, що Нью-Роу веде вниз, до Черінг-Крос — ідеального місця, якщо хочеш спіймати таксі або навіть сісти в автобус. Убивця міг залишити центр Лондона швидше, ніж за п'ятнадцять хвилин.

— І це ще не було найгірше, — сказав Ніколас, не збираючись дозволяти своєму слухачеві відволікатися. — Було в цьому вбивці дещо потойбічне.

— Потойбічне? — спитав я. — Ви щойно зізналися, що ви привид.

— Я, звісно, дух, — сказав Ніколас, — але це лише означає, що я краще знаюся на потойбічному.

— То що саме ви побачили?

— Чоловік-убивця не просто змінив капелюх і зовнішній одяг, він змінив своє обличчя, — сказав Ніколас. — Хіба це не потойбічно?

Хтось крикнув моє ім'я. Леслі поверталася з двома кавами.

Поки я відвернувся, Ніколас зник.

Кілька секунд я стояв, витріщивши очі, а потім Леслі знов покликала мене:

— Тобі потрібна кава чи ні?

Я пройшов бруківкою туди, де на мене чекала з пластиковим стаканчиком Леслі.

— Що-небудь трапилося, поки мене не було? — спитала вона.

Я надпив каву. Я не зміг змусити себе сказати «Я щойно розмовляв із привидом, який усе бачив».

Наступного дня я прокинувся об одинадцятій, і це було набагато раніше, ніж я хотів. Мене та Леслі відпустили о восьмій і ми, щойно добрівши до казарми, відразу пішли спати. На жаль, окремо.

Основними перевагами мешкання в казармі свого відділку є те, що це дешево, близько до роботи, і поруч немає батьків. А недоліком є те, що доводиться ділити своє помешкання з людьми, яких не навчили жити разом з іншими людьми, і які мають звичку носити важкі черевики. Невміння жити разом призводить до того, що кожне відчинення дверей холодильника стає захопливою мікробіологічною пригодою, а важкі черевики означають, що коли хтось повертається зі зміни, гуркіт кроків нагадує лавину.

Я лежав у своїй вузькій койці та дивився на плакат з Естель [1] Estelle — британська співачка. , що висів на протилежній стіні. Кажіть, що хочете, але неможливо подорослішати настільки, щоб відмовити собі в задоволенні бачити перед собою красиву жінку, коли прокидаєшся.

Десять хвилин я лежав, сподіваючись, що всі мої спогади про розмову з привидом розвіються, наче туман, але вони не зникали, тому я підвівся й пішов під душ. Цей день був незвичайний, тож мені слід було мати добрий вигляд.

Попри все, що про неї думають, лондонська поліція досі залишається пролетарською організацією і зовсім не сприймає поняття «клас офіцерів». А тому кожний новий навчений констебль, незалежно від того, яку він або вона має освіту, мусить пройти дворічне стажування звичайним копом на вулиці. Бо ніщо так не гартує характер, як коли на тебе лаються, плюють або блюють представники громадськості.