Василь Тибель - Примари Пустомитського болота

Сонячне проміння пробилося крізь росисту осоку й подало на порослі мохом колоди. Комарі пискливо кружляли над вухом Василька. Він підняв голову й ляснув себе по носі. Від почутого звуку заворушилися й інші соньки. Вони смачно потягувалися й позіхали. Василько підвів голову й оглянув сплячу братію. Біля нього, вткнувши голову в куртку, сопів рудоголовий Миколка. У кутку, біля стіни, згорнувшись клубочком і притулившись до Мишка, дрімала Надійка. Василько протер очі, струснув головою, щоб повністю прогнати сон. Він потягнувся й поліз до виходу. Чого вони залізли в цю схованку, він не міг пригадати. Пам’ятав, що зібралися порибалити на Чорне озеро й більше нічого. Вибравшись з криївки на верх, хлопець всівся на холодній росяній траві й підставив своє лице під вранішнє сонце.

Погода мала бути чудова, сонечко уже підбилося над верхівкою далекого лісу.

– Осьдечки вони! Я ж казав, що мабуть криївку знайшли й заночували.

Перед Васильком, як із під землі, виріс дід Охрім. Позад нього стояла ще ціла ватага односельців і військових у захисній уніформі.

– Сину, як ти нас налякав!

Мама схопила хлопця й стала цілувати. Сльози текли по її щоках.

– Мамо, чого ви? – Хлопець легенько відсторонив матір.

Батько стояв осторонь і тільки кректав:

– Вдома поговоримо!

– З самої війни я не казав про цей схрон. Тут ми, дітки, партизанили й нашу неньку Україну боронили від різних загарбників. Та як мати твоя розповіла мені, що ви на болоті загубилися, я зразу й зметикував про криївку. П’ятдесят років ніхто про неї не знав. Тільки нас двох вижило тоді, і поклялися нікому не розповідати – час був такий.

– То це ваш щоденник, ми знайшли?

– Невже вцілів? – У діда аж сльози виступили на очах.

Із лазу висунулась руда голова Миколки, він простягнув своєму дідусеві потріпаний старий зошит.

– Я тобі дам, нічні прогулянки! Поласуєш ти в мене рибкою й ременем! – Не стримував себе Миколчин татусь. – Це, щоб мати отак побивалася? Я вже тобі покажу!..

– Цить, уже! – прицикнув на нього дід Охрім. Він, під дружний сміх односельців, відвісив запотиличника Миколчиному батькові.

– Бач, який! Діти он історією цікавляться, а ти все про ремінь. Певно, забув своє, яким шибайголовою сам був?

Із лазу з’явилися Надійка й Мишко, на їх заспаних лицях був вираз вини. Надійчина мати вхопила доньку на руки й стала плачучи цілувати.

До острівка, гуркочучи і розтинаючи осоку підійшов всюдихід рятувальників. Звідти виглянув усміхнений майор.

– Ну, що рибачки, наловили пуголовків? Гарненько замаскувалися. Я вже мав вертоліт викликати.

Розпихаючи всіх до дітей підбіг лікар, тримаючи наперед себе сумку з медикаментами.

– Всі здорові? – Він став оглядати дітей. Військові дали гарячого чаю й накинули на дітей бушлати.

– Ого, по нас який транспорт прислали. Ще й либонь у новинах покажуть. – Мишка аж розпирало від задоволення. – Грек і Товстий луснуть із заздрощів. Хлопці весело видряпались на всюдихід. Той засвистів потужними дизелями й вирушив у напрямку села.

В селі на подвір’ї дільничного копошились якісь люди. Василько розгледів, як молодий шериф, Максим Петрович саджав до поліцейської машини двох громил у наручниках. Ольга стояла на ганку з тіткою Калиною й про щось розмовляли.

Коли машина з арештованими від’їхала, Максим вийшов назустріч всюдиходу. Військові передали дільничному врятованих. Веселун майор поплескав Василька по плечах.

– Ну дивись хлопче більш не лізь у ті болота, бо ще жаба копне, а кропива штани попече. Пильнуй їх, лейтенанте, бо хлопці вогонь, та й дівчина нівроку.

Військовий віддав честь і стрибнув на машину. За мить машина гуркочучи двигунами зникла за рогом.

– Ну що хлопці з дівчатами, наробили ви всім клопоту. Але дякую вам велике діло зробили. Не дали бандитам втекти.

– Та, нема за що, – виступив вперед Мишко.

– Ну тоді мерщій по домівках. Та дивіться мені… А то послухаю майора й кропиви в штани…

Діти гайнули по домівках.

У той же день, під вечір, четверо друзів сиділи під старою сосною й обговорювала свої пригоди.

– Я ніяк не збагну, чого ми туди в схрон полізли?

– Холодно стало, от і полізли.

– А хочете побачити, як зараз нова зірка спалахне. – Надійка, на диво, вільно вимовляла ту, таку непіддатливу для неї літеру «р».

– Тю на тебе, Надійко! Ти що астрономом стала?

– Дивіться он туди!

Хлопці неохоче задерли голови. Над ними висів здоровенний надутий місяць. Його бліде світло розпливалося над усім небом і спадало на потемнілі поля.