Василь Тибель - Примари Пустомитського болота

– Хай, самі вибираються! Вони стільки скоїли злочинів, що заслуговують смерті.

– Ні, хай відповідають перед судом! Яке буде в нас сумління, коли знатимемо, що на нашій совісті смерть цих двох.

– Люба, мабуть, ти маєш рацію. Спробуємо їх витягти!

Вода прибувала й прибувала, здавалось відкрилася бездна й звідти ринули всі смердючі болотні води. Бандитів прийшлося звільнити від мотузок. Вони вже добряче наковталися зеленої води. Кульгавого злочинця Максим із Олею досить швидко виштовхали на поверхню. Дівчина полізла слідом за ним. А коли справа дійшло до Зуба, той вирвався від Максима, пірнув під воду й вхопивши невеликий клумак, подерся наверх. Та з люком вийшла проблема: здоровань ніяк не міг пролізти через тісний лаз. Максим штовхав бандита, та широкий живіт Зуба, застряв посередині круглого отвору. Дільничному, який лишився внизу, вода уже сягала по шию.

– Вилазь, телепню! Там же Максим задихнеться! – кричала зверху над харцизником Оля. Дівчина вхопила Зуба за руку й щосили тягла, та все було марно. Оля тепер вже пожалкувала, що подала ідею рятувати бандитів. Вона кричала на Зуба, гамселила його руками, бігала навкруги від безсилля.

«Невже, через цього, товстого нікчему, загине її Максим?»– розпачу її не було меж.

Зуб намертво перекрив люк і тільки безсило стогнав. Раптом він, як дурник, став реготіти й звиватись вужем.

– Не треба, я благаю, не треба! Я ж лоскоту боюся!

Здоровань завився змією, втягнув живіт і, як ошпарений, вислизнув із люку.

Оля кинулася до отвору, звідти показалася рука Максима. Він виплюнув із рота смердючу воду. Дівчина вхопила дільничного й потягнула до себе. Не встиг Максим вибратися на поверхню, як каламутна вода із жабуринням, швидко заповнили отвір.

– Як ти Максимку?

– Все добре. Правда думав, що через цього пузатого громилу, не зможу більше тебе побачити. Я його штовхав, щипав – ніякого результату. Добре здогадався полоскотати йому п’яти.

– Ти, в мене молодець. Я б ніколи не подумала, що такий здоровань може боятись лоскоту. Він вилетів звідти, ніби пробка.

Максим оглянувся назад і помітив, що вода в люку стала густіти і, за мить, це вже був монолітний граніт. А острівець, ніби просів під його вагою й став опускатися в багно. В небі світив повний місяць і було видно як вдень.

Недалеко від дільничного на купині осоки лежав і відкашлювався від гнилої води кульгавий бандит. Побачивши свого колегу з клумаком в зубах, Адмірал зразу ж підвівся.

– О, Зубе, ти не такий дурень, як я думав. Давай, сюди золото!

Та Зуб уже вискочив на волю й біг не озираючись по болоті. В зубах у нього, наче в навченого собаки, теліпався вузлик зі скарбом.

Адмірал, а слідом за ним Максим і Оля, кинулися навздогін. Вони бігли й бігли по нескінченому болоті. Враз втікач спіткнувся і з розгону впав у невелике озерце. Дно під його ногами провалилося і Зуба стало затягувати баговиння. Бандит із відчаю замахав руками, але від цього трясовина стала тільки швидше поглинати свою жертву.

– Рятуйте! – Відкрив рота, одоробало. Згорток випав у нього із рота, як у ворони сир, і під вагою коштовностей зник у безодні.

– Чого репетуєш, дурню? Де золото?

– Воно випало!

Адмірал кинувся до Зуба рятувати скарб. Він спробував схватити пропажу, та тільки зашкодив собі. Тепер бандити дерлися один на одного й повільно спускались слідом за золотом Царя.

Підбіг Максим і нагнув тендітну берізку, що росла не далеко від трясовиння. Та цього було замало, ніхто із бандитів не зумів вхопитися за рятівного вершка.

Зуб дістався рукою гілок, але таку тушу, та ще обліплену грязюкою тонкі гілки не витримали. У велетня в руці залишилась тільки жменя листу. Коли підбігла Оля з болота стирчали лише дві голови. Вона здогадалася захопити шнурок, який перед тим зняла з громил. Максим вхопився рукою за деревце й кинув мотузку. Для Олі і Максима коштувало над зусиль, щоб повитягати бандюг на тверде.

– Уже вдруге, ми витягаємо з того світу, цих бандюг. Чи не забагато клопоту з ними? – дорікав Олі сільський шериф, витираючи піт, що котився градом. – Щось, я не чекаю від них подяки.

Обмазані, як чорти, багнюкою, двоє харцизників сиділи похнюплені й змивали болотною водою залишки бруду з облич .

– Зубе, якщо ці двоє нас здадуть, нам – тюряга. – Прошепотів старший. – Коли підійде той «мент» накидайся і в’яжи, з дівкою я сам впораюся.

– Адмірале, вони ж нас витягли. Так не чесно.

– Патякай мені! Через тебе золото втопили. Але, зараз, я не піду добровільно до в’язниці.