Василь Тибель - Примари Пустомитського болота

– Ага, чи може той? – Миколка показав на інші зарості.

– Дивіться клаще на небо й шукайте хвостату золю. Золеліт буде видно на небі. – Надійка задерла догори свого кирпатого носика. Всі теж підняли голови.

– Дійсно, он здається, щось схоже на комету. Летить туди, в сторону Чорного озера. Гайда, хлопці! – Мишко першим стрибнув через осоку й побіг у ніч. За ним гайнули й усі інші. Вони бігли й бігли за Мишком, що якимось шостим чуттям відчував і оминав глибокі місця. Діти вже минули не один острівець, а хвостата зірка все летіла й летіла, десь собі під небом, відводячи їх глиб болота. Та враз, зоря-комета стала швидко спускалася, ось в неї уже й зник палаючий хвіст. Вона перетворилася на звичайну вогняну кулю, зависла над болотом й почала падати ніби надувна кулька, з якої випустили повітря.

– Не встигнемо, вони вже готуються до приземлення, – відсапувався Мишко, долаючи чергову водяну перешкоду.

– Чекайте, в мене ж ліхтарик, який дав Ій! – Василько, зупинився й дістав з кишені блискучий прилад. Він направив його в небо й натиснув на кнопку.

Вогняна куля, що спускалася на острівок, здивовано зупинилася. Вона зробила коло, піднялася ще вгору й застопорилася на висоті, погойдуючись і ніби роздумуючи: спускатися їй, чи чкурнути назад в космос?

– Васильку, ти ж світиш не тією стороною, Ій же тебе просив, тоншою в небо! – вигукнув Миколка, коли глянув, як тримає прилад його товариш.

– Справді, як це я не звернув уваги? – Василько повернув свого «ліхтарика» і кілька разів натисну на кнопку. Куля зразу ж, ніби зрадівши, стала повільно плисти до дітей.

Враз зверху над болотом зблиснуло і засяяло голубим світлом; космічний об’єкт зупинився, прямо над головами дітей. Він ніби приклеївся над верхівкою берізки, було враження що це жива істота і вона придивляється до дітей. Потім куля спустилася ще нижче, відплила в бік і зупинилася в метрі над землею. Тепер вона розтягнулася й стала схожа на здоровенну миску, яку перевернули догори дригом; в її днищі відчинився люк і звідти спустилася освітлена драбина. На ній спочатку з’явилися ноги обтягнуті легким сріблястим скафандром, а далі й весь космонавт. Прибулець був ростом з Мишка, такий же плечистий і міцний, його навіть можна було б прийняти за перевдягненого хлопчака, якби не довгий, пружний хвіст. Він стрибнув з драбини й направився до дітей.

– « Земляни звідки у вас персональний шукач Ія? Судячи з повідомлення, яке залишив Ій на своєму шукачі, ви його друзі й знаєте де «Камінь?»» – пролунало у вухах дітей.

– Ій залишився… там було таке… там поганий дядько намагався нас убити, стліляв у Ія пломенем. Ій поланений… Вони залишилися там… – Надійка, не перестаючи торохтіти, махнула в сторону болота.

– Ій дав нам свого шукача, щоб ми змогли вас попередити. Чорний саламандр заблокував портал – двері в які ви мали приземлитися. А «Камінь» залишився там, на столі біля великого комп’ютера. Ійчик мав його розблокувати й разом із Професором принести сюди, – сказав Василько, відчуваючи свою значимість від того, що саме йому, Ій дав шукача.

– « Покажіть де знаходиться, той комп’ютер, бо на наш борт звідти ніяких сигналів не надходить.»

Василько оглянувся. В місячному сяйві, серед осоки відбивалося водяне плесо, а позаду темніли десятки зарослих острівків.

– «Ага легко тобі сказати», – подумалося йому.

– Чомусь вночі, всі острівки однакові. Може дочекаємося ранку? – винувато вимовив хлопець.

– «Немає в нас часу до ранку, залазьте в корабель! З висоти ми, напевне, знайдемо те місце.» – Космонавт, швидко пішов до свого мерехтливого об’єкта.

– Ми що, вмістимося всі у цій мис.., тобто літаючому об’єкті? – скептично запитав Мишко.

Невисокий космонавт тільки посміхнувся й прошмигнув у середину. Діти боязко полізли по драбинці. Першим подряпався в гору Мишко. Надійку підсадив Василько, а Миколка, з неохотою подерся останнім.

В кабіні зорельота було не так й тісно, як здавалося знадвору, попід стінами стояли зручні крісла, кабіна пілота була під стелею, а одну стіну займав велетенський ілюмінатор. Через нього болото проглядалося як у день. Василько зразу ж впізнав островок, де вони, вперше з Миколкою, побачили те злощасне вогнище на болоті. Проте, де була підземна кімната, звідки вони прибігли й де був той люк, з якого вилізли, йому було невтямки.

– Може, якби із висоти глянути? – не вспів Василько це вимовити, як їх понесло вгору й підняло високо над болотом. Звідси, з висоти пташиного польоту, було видно: і село, і ліс; а вже болото тяглося, то десь аж за обрій. Надійка злякано притулилася до Василька: