Василь Тибель - Примари Пустомитського болота

– То ви вже й битися навчилися, – стріпнув він головою, зганяючи пелену з очей. – А ваш Цар був тюхтій.

– «Це тобі, за Царя, це тобі за професора, це за дітей»!… – слова і удари сипалися на голову Шефа один за другим. – Віт задкував, проте й не думав здаватися.

– Дурні саламандри, ви гадали, що створивши захисний костюм будете в безпеці, а про це ви й не здогадувалися? – Чорний саламандр, захистившись рукою від удару, нагнувся й дістав з халяви черевика, щось схоже на шарикову річку. Він клацнув – потужний промінь вирвався із незвичної зброї й вдарив Ієві в груди, ніби лезом розрізавши захисний костюм. Звірок пригнувся, та другий промінь зірвав із нього прозорий шолом.

– Тепер можеш подихати свіжим повітрям. Ги-ги-ги! – Чорний саламандр підійшов і штовхнув ногою сріблястого звірка, що корчився в судомах. Пасічник -Віт навів на пораненого свою страшну зброю, та побачивши, як той жадібно хапає ротом повітря передумав. – Що не подобається? А ти, думав тут мед, тепер дихай, затягуйся, це допомагає. Ги-ги-ги…

Вдоволений Шеф повернувся до екрана й тут його лице спохмурніло.

– Ти збив мій приціл, ті місячні ящірки встигли проскочити в «мертву зону»і тепер з «Джерела» їх не дістати. Але нічого, я зараз закрию перед ними дверцята. А тоді хай наб’ють собі гулю. – Віт присів за стіл і став набирати на клавіатурі коди блокування дверей.

Професор, який вже відійшов від больового шоку викликаного ударом кулі із дробовика, вирвав разом із шнуром найближчу клавіатуру, що лежала біля нього на столі й, розмахуючи нею, як бойовою сокирою, побіг на свого кривдника. Шеф тільки повернув голову й, навіть не цілячись, знову клацнув своєю жахливою авторучкою. Промінь вдарив Професорові в груди, просто в серце, але той тільки сколихнувся. На диво ж, «чорний шеф» відлетів, обпечений променем, до стіни. Одежа й обличчя в нього димілися, як в осмаленого кабана. Його зброя була розірвана навпіл. Шеф впав непритомним. Професор не міг зрозуміти, що сталося. Лише коли бородань лапнув себе за те місце, куди влучив промінь, а із розірваної нагрудної кишені випало дзеркальце – він все втямив. Подарок сивочолих врятував йому життя.

– Що догрався із вогнем? – бородань підскочив до оглушеного Пасічника й замахнувся на нього своєю саморобною зброєю. Той лежав недвижимо. Тоді Професор глянув, де ж подівся Ій? На підлозі лежало розпростерте звірятко.

Надійка перша підбігла до пораненого. Саламандр тяжко дихав, з грудей, з-під розрізаного сріблястого костюма стікала кров. Але вона була липка і якась прозора, ніби слиз. Дівчинка спочатку аж відсахнулася, та все ж опанувала себе. Мишко розірвав рукава на своїй сорочці й подав Надійці.

– Спробуємо йому допомогти. – Вони Схилилися над Їєм і стали перев’язувати рану.

– Ійчику, візьми мій скафандр, тобі ж тяжко дихати, – запропонував Василько.

– « Ні, ніколи. Піднесіть мене до головного комп’ютера, чорний саламандр заблокував портал куди летять наші друзі із Місяця. Якщо я не встигну відкрити двері, чи бодай подати їм сигнал, вони можуть розбитися,» – до дітей ледь долітала думки пораненого.

Професор обережно взяв на руки кволе звірятко й поніс до екрану. Коли Ій сів за комп’ютер він трохи ожив. Лапки забігали по сенсорних кнопках.

– « З дверей блок зняв. А от портал не відчиняється й сигнал не проходить. Васильку, ти пам’ятаєш те місце, де літаюча куля затягла в болото автомобіля?»

– Так, але не знаю, чи зразу знайду, може Миколка краще пам’ятає?

– « Ви повинні попередити, місячний корабель, що двері зачинено, інакше вони розіб’ються. Беріть Надійку і Мишка й біжіть до того місця. Не дайте їм врізатися в землю. А щоб місячні брати зрозуміли, що від них хочуть візьми ось це. – Сріблястий подав Василькові той пристрій, яким він відстежував Каменя біла обгорілого авто. – Це мій особистий шукач, такий видаються всім саламандрам, що покидають місто. Повернеш його тоншою стороною і направиш в небо. Вони тебе почують».

– А камінець? Давайте його візьмемо і йдемо всі разом! Може ті, з Місяця й тобі Ійчику допоможуть одужати? – запропонував Мишко.

– « Поки заблоковано портал, камінь неможливо витягти із стола. Ідіть, я спробую його дістати,» – Сріблястий Ій ледь телепортував свої думки в голови дітей.

– Чекайте! Дільничний і його дівчина, їх повела чорна жінка в он ті двері, – вимовив Миколка.

– «Не хвилюйтеся. Я двері розблокую, а Професор, якщо вони вижили, допоможе їм вибратися.»