Василь Тибель - Примари Пустомитського болота

Звірки із команди Янга, що повиходили із кают і тривожно спостерігали за цим дійством – зааплодували.

«Що ж, ви прислужили добрій справі. За годину малий корабель, на якому ви прибули сюди, доставить вас на Землю, а наш зореліт вирушить до Місяця, щоб доправити «Алмаз царя» на місячне «Джерело Мі». Вже за дві земні доби, ми будемо на місці, тому готуймося в дорогу!»

– Кажете, дорога?.. А мені чомусь згадалася та дорога серед болота, то ви теж її збудували? – не розуміючи навіщо, певне із цікавості, запитав Василько. Капітан зорельота вже підвівся, проте відповів подумки дітям.

– «Ще при Радянському Союзі, військові почали будувати ту дорогу й нависла загроза, що вони можуть виявити наше земне «Джерело Ze», тому ми прийняли рішення – з’єднати підземні тунелі з Атлантикою. І тоді шосе залило, бо піднявся рівень води в болоті. Військові покинули це місце й побудували дорогу в обхід. Але під час кожного місячного припливу, рівень води падає й дорога, як привид, знову з’являється на декілька годин.»

– Мабуть і ті вугри, які ловив Лохматик, пливли із Атлантики? – Миколка згадав про свого загиблого друга і похнюпився. – Ми з ним потоваришували, а ті бандюги його вбили.

– «Мені дуже шкода Миколко, що твій друг загинув, він був нашим помічником. Цей «кряк» був останнім із колись численного болотного народу, вони охороняли «Камінь» і поховання Царя. – Він схилив голову. – Та не будемо про сумне. Ти вірно сказав, вугри ідуть на нерест, аж із Саргасового моря. В нас там є ще один космодром і все це з’єднано мережею тунелів. З часом під час геологічних зсувів, вода з океану зробила собі ходи в пустотах, а морські вугри знайшли шлях на нерестилища. Тому в цих поліських озерах Чорному і Білому, в далині від морських просторів, водяться морські вугри.»

– Чому ж ви не хочете відкрити свої досягнення людству? Людство ж шукає братів по розуму в інших світах і навіть не підозрює, що така високорозвинена цивілізація, живе разом із ними? – запитав Василько.

– «Прийдуть часи і ми, станемо з людьми однією великою цивілізацією землян. Зараз ще час не настав. Людство, ще не зреклося жорстокості, як це зробили ми. Тому, якщо зараз воно отримає наші технології, то використає собі й нам на шкоду. Через, що ми повинні ховатися від людей.

Ми зв’язалися із підземним містом саламандр, вони знову відновлять захист й зачинять всі входи в тунелі, тому й вам ми змушені будемо стерти з вашої пам’яті всі спомини, про зустріч з саламандрами.»

– Шкода, такі пригоди були класні, – зажурено видихнув Миколка.

– «Прийде час і про вас дізнаються всі. Вони згадають чотирьох школярів із невеликого села на Поліссі, які допомогли відігнати біду від планети. А тепер ми повинні пройти цю неприємну процедуру. Ви сідаєте в стільці й приєднуєте дротики. Це вам нічого не зашкодить, тільки з пам’яті, як із жорсткого диска комп’ютера, зітруться всі згадки про зустрічі з саламандрами, але у вашій підсвідомості все залишиться й настане день, коли пам’ять знову відновиться. До зустрічі!» – Капітан кивнув головою і в супроводі своїх офіцерів вийшов у рубку керування.

Миколка, Василько і Мишко разом із звірком-космонавтом, перейшли в кабіну спускового апарату й зручно вмостилися на відкидних кріслах. Клацнули защіпки на руках і біля голови, з приєднаними дротами. Надійка, що прийшла останньою, довго вовтузилася в кріслі й поки остання защіпка зафіксовувала руку, вона непомітно висмикнула декілька дротиків.

– Спробуємо разом зламати замок!

Оля підбігла до Максима й вони удвох натиснули на двері. Замок знехотя заскреготів і двері піддалися. Із відчинених навстіж дверей, їм в груди полилася каламутна вода.

– Мерщій, на верх!

Дільничний підштовхував Олю до верхнього люку.

– А, де ж той хлопець, де Миколка?

– Його тут немає. Схоже, він встиг вибратися звідси. Ліземо й ми наверх! – Максим кинувся в куток, щоб підсунути шафу, бо до люка було не дістатися. Там зверху на шафі спокійнісінько лежав пістолет Адмірала.

– Мою табельну зброю, та чорна архіваріуса знищила, то хоч цей захоплю, можливо згодиться. Тай речовий доказ! – Максим запхав пістолета в кобуру й перекинув шафу просто в каламутну воду, що прибувала. Тепер Оля могла легко дотягтися сама до люка.

– Лізь, швидко!

– Зачекай, заберемо цих! – дівчина показала на бандитів, які зіп’ялися на ноги і стояли зв’язані осторонь, вже по груди у воді.