Василь Тибель - Примари Пустомитського болота

Зуб схилив обмащену грязюкою голову, до них підходив Максим.

– Ну досить сидіти. Скупалися, тепер пора в дорогу. Он уже добряче розвидніло. Скоро і сонце підійметься.

Над болотом із сторони темного лісу, зарожевіло. Рожевим перламутром заграли ріденькі хмари, як балерини в танку завмерли перед першим акордом, вишикувавшись в своїх граціозних па. Небо зблиснуло ніжно-рожевим світлом. Розступилося і над краєм темного, далекого лісу з’явився краєчок, викупаного в росі червоного диска. Сонце було чисте, новонароджене і з собою народжувало новий літній день. Максим мимоволі замилувався красою. Скільки в житті він не зустрічав ранків, жоден не був схожий на інші, та цей був просто особливий. День не народжувався – а просто воскресав.

Мить втрати пильності – й Максим уже лежав серед багнюки. Адмірал кинувся хлопцеві в ноги й повалив його на землю. Похнюплений Зуб допомагав крутити й в’язати руки.

Адмірал звільнив кобуру дільничного від зброї й засунув собі за пояс. Оля кинулася боронити дільничного, та тільки подерла здорованя. Вони зв’язали й дівчину.

– Тепер, кинемо обох в трясовину і всьому кінець.

Адмірал потяг Максима до скаламученої води, де тільки-но борсався сам.

– Адмірале, залишимо їх і підемо.

– Не треба мені свідків. Він нас вистежив, потім подасть в розшук.

– Він же нас врятував!

– Не будь слинтяєм, Зубе. Краще допоможи.

– Ні, залиш їх, бо вдарю!

– Ти проти мене, телепню! Марно я тебе взяв у це діло.

Адмірал силкувався сам зіштовхнути зв’язаного дільничного в баговиння. Зуб схватив за руку, кульгавого бандита, а другою заїхав Адміралу в пику. Той відлетів, як м’яч і розтягнувся у липкій грязюці.

Холодна вода швидко освіжила Адмірала, він підвівся і кинувся на Зуба.

Між бандитами, знову зав’язалась бійка.

І тільки сплески води розлітались по тихій болотній гладі.

Коли Адмірал зрозумів, що втрачає перевагу в рукопашному двобої, він вихопив із-за пояса роздертих штанів пістолет і направив його на колишнього «дружбана». Натиснув на спуск, та мокра зброя дала осічку.

– Ану, кидай зброю! Руки за голову!

Бандити так захопилися бійкою, що не помітили, як із суходолу по болоті до них уже давно наближався гурт озброєних людей. Адмірал опустив пістолета і підняв руки.

Двоє поліцейських, декілька місцевих і нацгвардійці оточили злочинців.

Капітан звільнив руки Максиму від мотузок. Сільський шериф допоміг розв’язати Ольгу.

– Живий, чортяка! Чому не дочекався підкріплення? – Капітан Трубач тряс і тиснув руку Максиму.

– Час не чекав. Я повинен був знайти дітей і врятувати від цих громил. На жаль, ми знайшли тільки Миколку, та й то він зник, поки ми відбивалися від «чорної каратисти».

– Діти знайдені, монах Терентій, з яким Оля була біля гробниці, підказав де нам їх шукати. Ще й дід Охрім зголосився показати криївку.

Вони преспокійно спали в покинутому схроні. Правда підземелля, про які розповідав нам монах затоплені.

– Звідки ж ви дізналися, що я вирушив на пошуки дітей?

– Пані Калина, дала нам знати. Вона ж, і викликала рятувальників, і розповіла про напад на тебе в своєму обійсті. А де ж твій помічник?

– Я дуже помилився в цій людині. Він очолював цю банду «чорних копачів », з ними ще була завідувач архіву. Віктор збожеволів від жадоби й, можливо, відкрив шлюзи, через які затоплено підземелля. Певно й сам загинув, а чорна архіваріуска впала в шахту. А цих двох, я з Олею витяг, на свою голову, та вони замало нас не потопили. На совісті цієї банди, пограбування могили, крадіжка з монастирської бібліотеки й архіву цінних документів, ще вони вбили Професора.

– Ні, Професор як раз живий, ми знайшли його серед болота. Він, здається, трохи поїхав із глузду; не знав де знаходиться і все торочив про кінець світу, підземне місто і про Чорних саламандр. Ще признався у своїй крадіжці документів із архіву, правда обіцяв усе повернути і реставрувати. Ми відправили його з лікарем до медчастини.

Зуб, який краєм вуха почув щось про вбивство, вирвався й підбіг до дільничного.

– Це все він! Я не хотів нікого вбивати! – він тикнув пальцем в розбите обличчя Адмірала. – Він хотів цих двох убити і мене хотів. Я все розповім, «громадянине начальнику»! Це все він, він і Шеф. Я розкаююся, я все розповім!

– Заберіть їх у відділок! Там усе й розповіси. – скомандував капітан Трубач.

Через болото навпрямки ішов всюдихід, на ньому сиділи військові, а із відкритого верху машини визирали голови чотирьох дітей. Здалеку Максим впізнав дві вигорілі на сонці чуприни. Біле і руде волосся виблискувало на сонці.