Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені

– Й що ж казала про мене… неня? – Волх усе ще не наважувався переступити порогу божниці.

– Що ти нечемний.

– Через що?

– А навіщо намазався ясеневою витічкою? – Тітіра широко розкрила ніздрі, немов принюхуючись. – Пхе, яке бридке… Добре, хоч часником не натерся.

– А що ще казала?

– Катма в тобі їжака, каже.

– Їжака?

– Твердості їжачої, – зійшла до пояснень причинна. – І впертості. Мовлять-бо знаючі: «Казав їжак – не буде так!»

– І се є зле?

– Як для чого. Певне, не зле, як служити Блудневі, але ж він нині не волостелює.

– Хіба?

– Був кабан у лісі пан, та зачався вищий тан.

– І хто ж тепер у лісі пан?

– А нікого нема, – хитро вищирилась Тітіра. – Аж від Літнього Сварогу пусто-чалапусто. [43]   Літній Сварог (Високий Сварог, Ясна Сварга) – свято ковалів, що наставало на третій день по літньому сонцестоянню. У цей день ковалі розплачувались з жінками і дівчатами за кохання мечами для їхніх чоловіків і наречених. Геть всі-всі повтікали.

– Від кого? Від чого?

– Не стомився стояти? – ухилилась відповісти Зміївна. – Заходь до нас, відуне, посиди з нами. Неньо тебе не вкусять.

Двічі народжений переступив поріг, притулив до стіни посоха, статечно вклонився чи то лялі , чи то зміїщеві й присів на протилежному від Тітіри краєчку требища. Кам’яний стіл був чорним від старого жертовного попелу й чомусь теплим. Гадюча цариця підвела пласку голову, швидким язиком помацала повітря між собою і Волхом, відтак знову заховала ніс між кільцями.

– Ти не їжак, не їжак… – зі зміїним сичанням мовила Тітіра.

А може, подумав Пекич, Тітіра лише переклала з гадючої на людську?

– Я Волх, прагну відати про всі небезпеки.

– А хіба ж не відаєш?

– Якби відав, то не йшов би сюди.

– То провідай, – за сичанням людської мови вже й годі було почути. – Відкривається його шлях…

– Шлях Богомола? – уточнив двічі народжений. – Він нападе на нас, так?

– На всіх нападе, якщо… не закрити… не зачинити.

– А як це зробити?

– Жертву… велію жертву… – розібрав Пекич.

– Й чим саме радиш жертвувати? – Волх побачив, що царствена змія знову підводить голову, і звернувся просто до неї. – Скажи мені, чим?

– Закрий один шлях, відкрий інший, – сказала Тітіра вже своїм звичним голосом. – У дві жмені вхопиш, не виграєш і не втратиш, рівноваги не зрушиш, нені не зашкодиш.

– Такого не буває, – недовірливо всміхнувся Пекич. – Жертва без певної втрати не чинна.

– Про те не бійся, про те не хвилюйся, – й собі всміхнулась Зміївна. – Про чинність оту не нам, не нам міркувати, не нам нею тішитись, не нам за нею й плакати.

– Світ на тому стоїть відвіку.

– Серединний світ – драбина, хтось угору – хтось в долину, – заспівала Тітіра. – Хтось до змійки, хтось до жабки, комусь дибки, комусь драбки .

Відтак вона наче прислухалась до чогось, жерцеві нечутного, прошепотіла:

– Час витікає, ручай його міліє… Йди, товстий відуне, йди… Чини свою требу.

– Так що саме чинити маю? Повідай…

– Йди, йди, тобі неньо кажуть… Гич-гич! Та йди вже! – заверещала причинна, підстрибнула, замахнулась брудним кулачком на двічі народженого.

Біла змія зашипіла, розгорнула кільця.

Пекичу ледь стало витримки не побігти, зберегти жрецьку поставу. Не озираючись і не творячи вихідної молитви, залишив він Живову божницю, перестрибнув гадюче кубло біля входу й швидким кроком покинув місце зміїного собору.

Тривога його зросла, чого не можна було сказати про розуміння. Він раптом згадав, що йшов до Тітіри питати про сірий туман і чорних воїв. Хіба ж вони також служителі Богомола?

Двічі народжений відкинув посохом вужика, що трапився дорогою, глянув на високе небо, зупинився й тяжко замислився.

Побачивши Макарія у брамі закинутого городища, Доброслава і Спірка схопились за зброю. Залишена без підтримки руда зі стогоном упала на землю. Втікачки з мечами в руках спостерігали, як до них наближається кремезний чорнобородий жрець у гаптованому балахоні, з потемнілими мідними бляхами на широкому чересі. Спірка миттєво розрахувала свій напад: здоровань ступить ще крок – і вона стрибне просто на нього. Вона швидка, і удари її блискавичні. Перш аніж жрець устигне замахнутись своєю гичкою або вимовити закляття, вона смертельно вжалить його мечем під ключицю або ж у шию. Боги покарають її за вбивство свого служителя, але це буде колись. А тепер їй треба рятувати родовичок: стогнучу Риску й задихану від довгого бігу спадкоємицю турських волостелинів.