Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені

Зрештою вона змирилась з присутністю невідомця, припинила ховатись і навіть розвела багаття, підсмаживши чорноголівку, впольовану нею на лісовому озері. Воно виявилось останньою чистою водою перед неозорими багнищами, фронт яких розповзся на багато денних переходів із заходу, від ляського краю, до Деревної землі й примученого хазарами Сходу.

Попервах болотний край об’явив себе запахом. Північний вітер гнав назустріч Жаринці хвилі задушливого смороду. Потім щезли бадьорі й веселі дерева, вступивши місце Желєвим вербам, [37]  Верба була рослинним атрибутом слов’янської богині скорботи Желі. осиччю та сірій бадильній порості. Під ногами зачвакало, а над головою розкрилились пасма рідкого туману. Сонце за тим серпанком набуло холодного вапнякового кольору. Осінь запанувала тут на кілька седмиць раніше, аніж у Прикарпатських лісах.

«Вкаляний край», – згадала вона слова батька, який зі своїми воями ходив до північного кордону, супроводжуючи княжих вирників. [38]  Вирники – збирачі дані. А ще згадала різні прислів’я про мочарі та їхніх мешканців. Не сміється вода з болота, а лише болото з води. Вона завжди думала, що таке кажуть про ницих та заздрісних насмішників. Але тут, у безлюдних нетрях, їй чувся булькотливий сміх чорної драгви. Над чим збиткувалося трясовиння – над чистою водою чи, радше, над нею, чужачкою, залишилось невідомим. Проте вона знала: в тому зловісному бульканні крився підступ.

Для ходіння болотом Жаринка виламала собі осикову гичку й сплела з кори мокроступи. Невдовзі вони розлізлися. А доброї шкіри чоботи набрали води. Лишалося дивуватись болотяним поселенцям, які зберігали здоровими ноги, все життя ходячи в личаках. Певно, місцеві боги берегли цих нещасних своєю волею.

Тутешніх стежок Жаринка не знала, тому йшла неквапно та обережно, промацуючи гичкою перед собою. Кілька разів болотна стежина заводила її у непролазне драговиння. Доводилося вертатись і шукати іншої тверді. Від постійної напруги боліли ноги, а смердюче повітря коромолило голову.

Проти ночі дівчина дісталась порослого вільхами та осокою острівця, скинула чоботи й без сил впала на гостре листя. Відлежалась, прислухалась: чи не йде слідом невідомець. Мочарі повнились регулярними звуками: кумкали-гули жаби, шумовила драга, час від часу чулось хлопання великих крил (певно, сови, бо чорногузи вже відлетіли на південь). Виділити з тих звуків ходу невідомця Жаринка не змогла. Одного разу їй причудився далекий плюскіт, але того, хто його спричинив, сховали глибокі сутінки й раптове падіння туману. Від вологості дівчина почала мерзнути й насилу притлумила тремтіння, що намагалось опанувати її тіло. Вона підібгала під себе ноги, охопила руками плечі й завмерла, намагаючись викликати з тілесних глибин внутрішнє тепло. Їй це вдалось. Тепло народилося у животі, піднялось хребтом до шиї і приємно розбіглось м’язами.

Цього способу зігрітись її навчив старий мисливець Невір. Він розповідав, що за старої доби, коли люди Білого племені були потужнішими і мали невідступну милість богів, сильний воїн міг внутрішнім теплом розтопити сніг на півтора кроку навкруги себе. Невір казав, що богатирі давніх часів улаштовували зимові змагання: хто у лютий холод розтопить навколо себе більше снігу. Коли бог Морозко сковував кригою хвилі священного Танаїсу, вони роздягались, сідали у кучугури і перетоплювали їх на воду, а жерці вимірювали кількість тієї води, оголошуючи переможця. Тоді, казав старий мисливець, княжий стіл не міг посісти чоловік, що не вмів топити сніг власним теплом. Називалося се вміння Яриловим даром. Коли світ почав згіршуватись, холонути і дрібнішати, Ярилів дар також згас, проте й малого спадку його достатньо, щоби правдивий воїн-кунич не загинув від холоду на полюванні. Невір навчив Жаринку таємної молитви до Ярилової подоби Хорса, [39]  Верховний небесний бог Хорс у давніх слов’ян виступав у різних подобах-аватарах (Дажбог, Стрибог, Сварог, Громовик і т. п.). Одною з таких аватар важається Ярило (Яро, Юра) – божество життєдайного й грізного літнього Сонця. а також вправи зосередження на джерелі внутрішнього тепла.

Тепер, після доторку Ярилового дару, дівчину огорнув спокій. Місяць-Калетник крізь нічне марево здавався волохатим. Задивившись на сизе відсвічування болотних випарів, Жаринка впала у дрімоту, раз у раз просинаючись від жаб’ячих криків.

– Жаба кваче, Блудень скаче, силь нечисте, кощ ходяще! – шепотіла дівчина й знов засинала.