Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені

Вона не помітила тіней, що нечутно підкрались до острівця з півночі. Тіні обережно вибрались на острівець, завмерли, прислухаючись до неспокійного дихання юної куниці. Звідкись з’явився мішок, тіні підстрибнули до Жаринки, блискавично зірвали з її череса зброю, скрутили руки і ноги мотуззям і з дивовижною спритністю запроторили дівчину до мішка. Вона билась і випручувалась, але, діставши кілька болючих стусанів, припинила опір. Тіні підібрали Жаринчині чоботи, торбу з харчами й залишили острівець так само нечутно, як і з’явились.

За кілька хвилин після цього, з іншого боку, на острівець застрибнула нова тінь, не менш швидка й спритна. Вона принюхалась, тихо, по-звіриному, загарчала й рушила за викрадачами.

Знайти Тітіру виявилось справою нелегкою. У городищі вона не з’являлась вже не першу седмицю. Лише на третій день, перед самим Здвиженням, [40]  Здвиження – язичницьке свято осіннього рівнодення (третя декада вересня). молодші могитичі доповіли Волхові, що причинна ховається на Березовому горбі, де давні мешканці краю спорудили капище Живи. [41]   Жива – одне із балто-слов’янських аватарних імен Великої Богині. Березовий горб тепер називається Чортовою горою і знаходиться біля села Чесники в Рогатинському районі на Івано-Франківщині. На фундаменті капища Лобаса Пекича тепер церква Св. Миколая (Вознесіння) у Чесниках та старий християнський цвинтар. Тітіра, казали вони, сиділа в землянці-божниці, лизала там гадючий камінь, сичала крізь ніс і навідріз відмовлялась виходити. На всі вмовляння й погрози вона відповідала: « Гич-гич! Як не квапишся в Урай, їжачину не чіпай! » Могитичі запитали у Волха, чи не привести бува дурну силою. Пекич їм того заборонив, натомість узяв посох й сам почвалав до Березового горбу.

Ще здалеку, за п’ять сотень кроків до капища, жрець відчув напруження Сили, яка пульсувала попереду. А ще почув дивне шарудіння. Він озирнувся навколо й зауважив рушення у траві. Здогадався: змії. Як твердило древнє повір’я, на Здвиження всі земні гади виходили з нір та криївок своїх і сповзались до місць Сили. Бувало, волхви ці місця й знаходили завдяки вересневим зміїним соборам.

Пекич посохом відгорнув зарості медуниці, підняв придорожнє лопушиння. Так і є. Незлічиме гадюччя вилося до горба живим потоком.

«Скільки живу, ще такого не бачив», – похитав головою Волх і собі рушив до капища. Він ще раз переконався, що Тітіру недарма зовуть Зміївною.

«Її тепер свято, її час, – зрозумів жрець. – Значить, і яснобачення в неї погострішало. Може, й підкаже щось корисне».

Перед тим як рушити далі, передбачливий Пекич відчепив від пояса маленьку мідну пляшечку с ясеневим соком, що мав здатність зачаровувати змій, натер собі ним руки і ноги. При тому він проспівав закляття від гадючих укусів:

На самому горбі так рясніло зміями, що до капища важко було підібратись. Усюди панував шерехливий рух. Гадюки, полози, вужі-цепичі та сарпи встеляли землю поміж березами, немов виповзле коріння рушило в мандри. Здавалось, саме повітря налякано зміїним походом: вітерці та протяги повтікали з горба, дерева завмерли, позникали і птаство, і комашня. А ще двічі народжений відчував якусь прийшлу Силу. Не лише гади земні навідали перед Здвиженням старе капище.

Обережно, щоби бува не наступити на гадину, Пекич прокрокував до божниці, тричі вклонився ідолові, проказав молитву до Живи, сімома кам’яними сходинками спустився в землянку й отетерів від побаченого там. На пласкому, широкому як стіл, требищному камені, просто перед лялею , [42]   Ляля (іноді – ляляка) – туго оповита вишиваними рушниками «дитяча» подоба богині. звивала кільця величезна змія. Товщиною вона перевищувала пересічну гадюку більш ніж утричі. Срібляста мережка, що нагадувала рунічні письмена варягів, прикрашала білу луску небаченого гаспида. Тітіра сиділа з краєчку і дивилась на гостя крізь примружені повіки. Немите волосся її настовбурчилось, косми стирчали, немов промені темної корони.

– Добридень, Тітіро, – видавив з себе Волх, не відриваючи погляду від могутнього зміїного тіла. «Гадюча цариця!» – здогадався він.

– І тобі добро, відуне, – відповіла Зміївна. – Бачиш, до мене на свято неньо завітали. Сидимо з ненею, про те й про се собі теревенимо. Про тебе, товстого, також згадували.