Василь Мороз - Рейд у безвість

Уже розвиднялося, коли з хащів попереду вистрибнуло мені навперейми кілька волохатих постатей. Це були невисокі на зріст, але кремезні й дещо згорблені суб’єкти. В довжелезних руках вони тримали палиці з такими потовщеннями на кінцях, що ті скидалися на кувалди.

Втім, у досвітніх сутінках я не дуже й розгледів, що то за знаряддя. Зрештою, й роздивлятися не було коли. Бо передній горила вже підбіг і так замахнувся своєю зброєю, що неодмінно розколов би мені голову. Мені зоставалося лише ухилитись, а відтак збити його з ніг.

Здоровань гепнувся горілиць, я ж хутко вирвав з його рук молот і запустив ним у вилицювате обличчя наступного нападника, що саме підскочив. Той теж упав навзнак, немов підтятий.

Тоді першого, котрий намагався підвестися, приголомшую різким ударом у грудину. І притьмом випростовуюся, щоби зустріти інших…

Але, мабуть, те, що я проробляв, справляло враження, бо два останні гевали, котрі перед тим теж стрімко наближалися, вже застигли за кілька метрів. Хвилю-другу вони ще злякано витріщалися то на мене, то на своїх побратимів, які валялися долі. А відтак з лементом кинулися навтікача.

Жбурляю їм услід кувалду – швидше інстинктивно, ніж з наміром заподіяти комусь шкоду. Та вона, на щастя чи на жаль, не досягла нікого з прудконогих. Зрештою, й доволі важкеньким був той інструмент. А я, хоч і пройшов ретельний вишкіл в «Академії» – ще таємничішій структурі, ніж «Каскад», військової розвідки СРСР, не наловчився метати якнайдалі й пудові маси, мов порівняно легкі гранати. Необхідності такої не існувало.

Все ж, сповнений бойового запалу, я рефлекторно рвонув за втікачами. Проте через кілька кроків так само рвучко й зупинився. Зметикував, що то марна річ – наздоганяти-шукати в незнайомому пралісі якихось аборигенів, котрим, либонь, відомі тут усі поляни й кущі.

Крім того, погоня могла бути й небезпечною. Де гарантії, що женучи стрімголов невідь-куди, я не напоровся б на зграю головорізів у засідці? Або ж іще гірше – непомітно отримав би з-за дерева довбнею по потилиці.

З другого боку, який сенс у тому, якби й упіймав когось? Хіба б довідався від нього хоч би щось із того, що мене починало цікавити? Навряд чи ті дикуни розуміють англійську, а російську й поготів. Якщо взагалі вже розмовляють…

Та все ж чи не ліпше замість того, щоби гнатися за міражами, спробувати розговорити тих, кого я тимчасово нейтралізував під час поєдинку?

Миттю обертаюся на шелест кущів позаду й переконуюся, що перший нападник оговтався й теж чкурнув. Зостався лише той, кому я, схоже, зламав ніс. Він лежав непорушно із закривавленим обличчя й лише важко дихав.

Піднімаю його зброю. Це – звичайна ломака, до якої прив’язана грубим і широким паском, вочевидь, вирізаним зі шкіри вбитої тварини, овальна каменюка, грубо обтесана й більш-менш загострена з обох країв.

Впізнаю в «інструменті» масивну сокиру з ілюстрацій у підручнику з історії первіснообщинного ладу. Переводжу погляд на її господаря й аж зараз бачу, що й він наче зійшов з малюнків про мисливців кам’яного віку.

Але, споглядаючи фантастичного гоміноїда, майже голого, лише сяк-так прикритого на причинному місці шкурою, здертою з якогось шерстистого звіра, ніяк не можу позбутися думки, що, певно, сплю.

Принаймні почуваюся доволі спантеличено. Адже ще якихось п’ять-десять хвилин тому я рухався у групі радянських диверсантів нічними ангольськими джунглями. Стояла густа пітьма, та це не перешкоджало триматися курсу. Опівночі нам належало прибути до одного з таборів місцевих чи то бандитів, чи повстанців, котрі захопили в полон кількох наших дипломатів, які працювали військовими радниками новоспеченого прокомуністичного уряду країни. І ми планували, визволивши бранців, ретируватися звідти ще задовго до світанку.

Власне, ми вже наближалися до мети, як зненацька по очах різонуло сліпуче сяйво. Я ще подумав, що то, напевно, мої передні друзі на чолі з командиром-полковником напоролися на міну. Проте вибуху так і не почув. Натомість після того, як оговтався від яскравого спалаху, помітив, що чомусь відбився від своїх і наче заблукав. Та ще й здивувало, що відразу майже суцільна тьма, яка ще мала стояти кілька годин, обернулася передсвітанковою млою.

Правда, за інерцією я все ще біг ледь помітною звивистою стежкою між заростями і стовбурами, які вже виразно проступали в напівтемряві, доки не зіткнувся з напасливими приматами…