Василь Мороз - Рейд у безвість

Що ж то за істоти такі? Де я й куди поділися мої товариші?

Раз по раз запитую себе, однак відповіді так і не знаходжу. Лише невимовний туск клубочиться у глибинах єства. Відчуття таке незвично тривожне, що навіть перехотілося приводити до тями туземця, котрий усе ще лежав непритомно, аби спробувати поспілкуватися з ним.

Тим часом остаточно взялося на світ і довкілля наповнилося характерним галасом, в якому попри пташині посвисти, чулись і трубні звуки великих звірів, і хижі рики. Явно не африканська тональність. Та й пейзаж, бачу, теж не той. Двоярусний ліс, у якому високі хвойні та листяні дерева сусідять із низькорослими хащами, можна здибати радше в помірних широтах, скажімо, в Карпатах, аніж на екваторі.

Такі роздуми ще дужче запаморочують. Тож вирішую, що пора щось робити. Ліпше йти далі, напоумляю себе, ніж приголомшено стовбичити на місці й ламати голову над усілякими загадками.

Без вагань відкидаю первісну сокиру якнайдалі. Обстежую непритомного й переконуюся, що через хвилю-другу він і сам очуняє, без моєї допомоги.

Знімаю автомат із запобіжника й чіпляю до ствола ніж-багнет. Переводжу на бойовий режим і заряджений гранатомет, який несу за спиною, щоби з нього можна було вистрелити негайно. Цей поки що засекречений виріб – останній крик ВПК Союзу: з усіченою рукояткою-прикладом і коротким товстим стволом-трубою, він був схожий на чималий обріз і заряджати його потрібно було так само, як вінчестер. А в його магазин місткістю у три набої закладали міні-снаряди, вдвоє потужніші за протитанкову ручну гранату часів Другої світової…

Після всіх приготувань виходжу на ту саму стежку, яка привела мене сюди. Рано чи пізно, метикую, вона таки виведе мене й до істини. Але рухаюся вже обережно, за всіма правилами розвідника у ворожому тилу, насторожено зиркаючи обабіч і час від час обертаючись, аби пересвідчитися, що ніхто не ув’язався вслід.

Якоїсь миті, машинально глипгувши на годинник, помічаю, що стрілки саме зійшлися на 12. Напевно, хлопці вже громлять партизанський табір, зринає подум. А де я? І що думають про мене вони? Дезертирував, либонь, гадають. Але таке враження, що не лиш опинився невідь-де, але й перестрибнув через півночі. Чудасія та й годі!

Отак, ошелешений невідомістю, біг і йшов крізь терни до зірок ще хвилин сорок, поки попереду не відкрився широкий овид блакитного, без жодної хмаринки неба. Небавом виходжу й на осяяне сонячним світлом узлісся, розташоване на узвишші доволі таки високого пагірка, схилом якого хвилями спадають різновидові деревостани.

Звідси відкривалася колоритна панорама горбистої та доволі гармонійної місцевості. Однак не це прикувало увагу насамперед. Абсолютно остовпівши, дивлюся на небо й не вірю широко розкритим очам своїм.

Увесь східний край видноколу – залитий промінням, яке щойно вихопилося з-за обрію. Сяйво доволі потужне та ще не настільки гаряче, щоб не можна було незмигно дивитися на нього. І я вражено констатую, не в силі відрватися від побаченого, що насправді промені виливаються не з одного джерела. Світил було двоє: багрово-помаранчевий гігант, значно ширший за звичне мені сонце, який ставав дедалі яскравішим, сліпучо-золотистим, і утроє-вчетверо більший за нього велет, що, виграючи всім різнобарв’ям веселки, плив попереду нього.

Від такої величної картини у свідомості відразу запановує вакуум. Кілька разів то зажмурююся, то знову розплющую очі, сподіваючись, що видиво щезне. Але дарма гадав, що галюциную після безсонної ночі (такого у принципі не могло бути, бо міг не спати без ущербу для боєздатності і три-чотири доби поспіль). Пара величезних і гарячих пласких тарелів і далі поволі спиналася небесним склепінням, простуючи до зеніту. І то був не виплід моєї уяви.

«Ой, леле! І що ж то за диво такеє?!» – видовбується врешті з моєї пам’яті як перша реакція мозку на ту незвичність вислів матері, що його вона полюбляла вигукувати за будь-якої оказії.

Було від чого і з плигу збитися. Але через хвилю згадую, що колись читав про Сім’яра. Так у праслов’янських казках іменували таємниче небесне світило, яке в незапам’ятні часи сяяло в небі разом із Ярилом-Світовидом чи Геліосом, як називали в різних фольклорних традиціях Сонце. Тоді в небі буцімто справді, крім теперішнього світила, велично котилася зі сходу на захід протягом дня і справжня веселка.

Втім, чимало й інших міфів та легенд з різних континентів іменують її то Люцифером, то Озірісом, то Рахом чи Раєм. Вони підтверджують «семисонячність» того світила. І дружно звістують проте, що Сім’яр відтак чомусь сколапсував-погас чи попросту щез. І буцімто зосталася від нього людям на спомин лише веселка-райдуга, тобто різнобарвний півкруг, котрий нерідко з’являється на видноколі після грози, коли повітря особливо чисте й насичене озоном.