Генерал сер Річард Ширрефф - Війна з Росією

Коли президент відвернулася від екрана, Ведмідь побачив шок і тривогу в її очах: вона була зовсім не готова до такої новини. Однак не стала б президентом Сполучених Штатів, якби не вміла, коли треба, приховувати свої почуття. Саме зараз це і було потрібно.

Мак-Вайт продовжував говорити. Ведмідь відчував, що той хотів дати президентові можливість опанувати себе і подолати збентеження, усвідомити щойно почуте.

— Наступне запитання, пані президенте: чи будуть країни НАТО готові тепер дотриматися принципу колективної безпеки, передбаченого статтею 5. Якщо вони того не зроблять і ми залишимося сам на сам із цим, наш народ, цілком імовірно, вирішить, що коли Європа не хоче допомогти нам, американці теж не мають вмирати, щоб допомогти їй. Якщо ж ми відступимося, Росія домінуватиме в Європі й світ стане ще небезпечнішим.

Діллон помовчала якусь мить, потім відповіла, і голос її був рішучим:

— Не вперше в історії свобода Європи залежить від рішення президента Сполучених Штатів... Можете покластися на мене. Але НАТО теж повинне взяти на себе відповідальність. Що думає адмірал Говард?

У цей момент Ведмідь знову відчув у ній лідера, який скоро так буде потрібний західному світу.

— Адмірал бачився з Костілеком, Генеральним секретарем НАТО, перш ніж поговорити зі мною, — відповів Мак-Вайт. — Він підтримує нас, хоч і занепокоєний, та зробить все можливе. Щоправда, сумнівається, чи вдасться досягти консенсусу в раді щодо питання реалізації статті 5.

І тільки-но президент повела бровою, Мак-Вайт уже знав, про що вона зараз запитає, та випередив її:

— Стаття 5 не може бути виконана без згоди всіх членів Північноатлантичної ради, яка є керівним органом НАТО. І ми знаємо, що виступити проти Росії відмовиться не одна країна.

Президент із розумінням кивнула:

— Кажіть далі.

— Рада Альянсу збирається за дві години, о восьмій ранку за Брюсселем. Адмірал Говард каже, що загалом настрій панує капітулянтський, але прагматичний: якщо росіяни таки захоплять країни Балтії, то тоді вже нічого не вдієш — доведеться визнати цей факт. Однак якщо таке станеться, НАТО буде приречене. Альянс функціонує лише для захисту своїх членів, і така бездіяльність зведе нанівець саму ідею його існування. З військового союзу він перетвориться на дискусійний клуб, а їх в Європі вже й без того чимало.

Президент делікатно усміхнулася у відповідь на цю шпильку, а він повів далі:

— Скажете, легко жити заднім розумом, але якби НАТО розмістило в країнах Балтії добре споряджене військо, то Росія навряд чи наважилася б на таке.

— Саме так... Але вже запізно, — відповіла Діллон. — Що кажуть британці і французи?

— Британці почали говорити правильні речі, особливо тепер, коли їхні сили спеціального призначення потайки розробляють з нами спільний план проникнення в прибалтійські країни для допомоги повстанцям. Але й досі існує потреба у їхній відкритій заяві про те, що вони долучаються до нашої військової операції. Щодо французів, то їхні армійці вже зараз готові до бою, але політики, як і раніше, подають суперечливі сигнали. Вам доведеться зайнятися цим самій, мем.

Ведмідь майже відчував, як працює мозок Діллон, поки вона намагалася усвідомити все почуте. Останні сто років Америка двічі вступала у війну, щоб допомогти своїм європейським союзникам. Ведмідь добре знав історію: ще за його дитинства Америка забезпечувала мир і свободу в Європі та запобігала перетворенню холодної війни на «гарячу». Тепер, майже через тридцять років після її завершення, американці знову воювали і вмирали в Європі. А тим часом деякі європейські країни, що були перед загрозою власного існування як західних демократій, не лише намагалися уникнути виконання своїх зобов’язань, а й заважали виконувати це іншим.

— Чорт забирай, — вигукнула президент, — нам доведеться переконувати їх, чи не так?

По блиску очей Діллон і по тому, як вона стисла щелепи, Ведмідь побачив у ній бійця... і лідера.

— Минуло сто років, відколи Америка вперше захистила свободу Європи, і я не збираюся ховатися від проблем, поки сиджу в цьому кріслі. Тому стаємо до роботи. Спочатку зателефонуємо прем’єр-міністрові. Цього разу ми його похвалимо за те, що з розумінням поставився до глобальних сил швидкого реагування. Я ще до вашого прибуття знала, що вони вже у Великій Британії.

— Як ви довідалися, мем? — здивувався Мак-Вайт.

— CNN, генерале. Я знаю, наш світ перекинувся догори дном: Інтернет і телебачення транслюють новини наживо ще до того, як ви встигаєте мене поінформувати. Між іншим, рішення залучити глобальні сили швидкого реагування було правильним. Спасибі вам за це, — вона усміхнено глянула на Мак-Вайта. — Я дякуватиму прем’єр-міністрові за те, що Британія знову пліч-о-пліч із нами. І сподіваюся, що він приєднається до протистояння. Наскільки я його знаю, він не зможе відмовити нам.