Генерал сер Річард Ширрефф - Війна з Росією

Зниження інтересу Америки до Європи також було зумовлене і відмовою Обами від дипломатичних зусиль, спрямованих на стримування російської агресії щодо України в 2014 році. Не варто забувати: США разом із Росією та Великою Британією були підписантами Будапештського меморандуму 1994 року, відповідно до якого Україна відмовилася від своєї ядерної зброї в обмін на американські і російські гарантії її територіальної цілісності. Росія перекреслила цей документ, а Обама вирішив просто забути про американські обіцянки. І це зовсім не той сигнал, який слід було посилати Росії та світові.

На чолі Сполученого Королівства — найпотужнішої у військовому плані європейської держави ще з часів Другої світової війни — з 2010 року стояв коаліційний прем’єр-міністр Девід Кемерон. Він виявився більш схильним до стриманості на міжнародній арені. Його доповідь 2010 року про стан обороноздатності Британії була не більше ніж спекуляцією на підставі припущення щодо перспективи незмінно сприятливої міжнародної ситуації. Війни і конфлікти, які загрожували би безпеці Сполученого Королівства, були оголошені пережитком минулого. Національна стратегія Великої Британії базувалася на гіпотезі про відсутність будь-якої екзистенційної загрози для її кордонів. Як безвідповідально і наївно це звучить сьогодні.

Та доповідь 2010-го ослабила британську військову міць, в односторонньому порядку продемонструвавши, як виглядатиме світ у найближчому майбутньому. Вона мала далекосяжні наслідки. І тепер важко (та й майже неможливо) все повернути, адже з регулярної армії було звільнено 20 000 досвідчених військових. Фрегат Королівського флоту та цілі ескадри есмінців — робочих конячок будь-якого флоту — стали непотрібними. Деякі з них залишили свої позиції після лівійського морського ембарго у 2011 році й потрапили прямісінько на кладовище кораблів. Мені тоді видавалося досить диким, що наші військові кораблі знищувалися саме в той час, коли були найбільше потрібні. Зняття ембарго з Лівії та поглиблення кризи «арабської весни» мали б показати усім політикам зі здоровим глуздом, що світ не такий уже й безпечний та передбачуваний, як вони запевняли. Натомість з озброєння було знято не лише реактивні, а й морські патрульні літаки — гордість морської нації. Тож складно переоцінити недовіру наших союзників та радість ворогів через це недалекоглядне рішення.

Наприкінці березня 2014-го, коли я вже залишив пост заступника Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, у своєму інтерв’ю «Sunday Times» я сказав, що це «достобіса ризикована гра». Міністр оборони був такий розлючений цим моїм висловом, що невдовзі мене викликав генерал сер Пітер Волл, начальник генштабу і командувач Сухопутними силами. Він повідомив, що міністр оборони вимагає офіційних санкцій щодо мене. Проте в разі їх застосування справа могла дійти до військового трибуналу, і остаточне рішення виявилося більш розважливим (на щастя для політичної репутації міністра, який вочевидь теж був не у захваті від мого підпорядковування НАТО, а не йому особисто). Втім, шкоди нашим збройним силам було, на жаль, уже заподіяно, а відтак — постраждала і наша спроможність захищати національні інтереси, що є першочерговим обов’язком будь-якого уряду.

Нездатність оцінити реалії боротьби з «хуліганами», підкріплена реакцією Великої Британії на кризу на Близькому Сході, була зумовлена несподіваною появою на світовій арені влітку 2014 року так званої Ісламської Держави. І прем’єр-міністр, і новий міністр закордонних справ Філіп Хаммонд, якого нещодавно перевели на цю посаду з крісла міністра оборони (у ньому після погроз мені він спокійно продовжував спостерігати за знищенням британського війська), почали нагнітати страх перед загрозою з боку Ісламської Держави, не роблячи нічого значущого, щоб протистояти їй. Вихваляння Хаммонда, що «Велика Британія позиціонує себе як країна, що не боїться сильніших за себе», виявилося цілком порожньою балаканиною.

Тож коли сам прем’єр-міністр написав у 2014 році в недільній газеті, що «Велика Британія має уникати необхідності відправляти свою армію для участі у воєнних діях», маючи на увазі те, що тепер головне її завдання — гуманітарна допомога, я бачив, як сильно це вплинуло на наших союзників і потенційних противників. Той вислів давав зрозуміти, що Британію очолює уряд, який боїться щось обіцяти та водночас хоче виглядати сміливим і рішучим. Велика Британія завжди славилася тим, що «м’яко ступала, тримаючи в руці великого кийка», адже британська влада ніколи нікому не погрожувала без справжніх намірів реалізувати ці погрози. Тепер країною керували ті, хто гучно проголошує, але через постійне скорочення оборонного озброєння «кийок», яким вони «розмахували», все меншав і вже не був таким загрозливим. Немає жодних сумнівів, що хтось із військових повірив у закупку дорогого обладнання, заявлену в доповіді 2015 року про стратегію безпеки і оборони. У документі, де підхід до бухгалтерії та обліку є надто творчим, йдеться про утримання бюджету на оборону на рівні двох відсотків від ВВП з обіцянкою, що «завтра в усіх буде хліб з маслом», тоді як більшість вже багато років чекає цього «завтра».