Генерал сер Річард Ширрефф - Війна з Росією

Наприкінці березня моя 37-річна військова кар’єра закінчувалася. Я залишав Ставку Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі і розпочинав нову, цивільну сторінку свого життя. Однак цікаво відзначити, що у травні 2015 року, більше року по тому, як я вперше це запропонував, Командувач Силами оборони Естонії закликав НАТО розгорнути бригаду в країнах Балтії, щоб продемонструвати свою солідарність з маленькими та вразливими державами, оскільки їхній величезний і дедалі агресивніший сусід продовжує нарощувати свою військову міць на кордонах із ними. На жаль, цей заклик не почули.

Як ми дійшли до цього? Як могло статися так, що Росія, в якій НАТО ще наприкінці 2014 року бачило найважливішого стратегічного партнера, зруйнувала всі домовленості, досягнуті в Європі після холодної війни, та нахабно жбурнула ними у наші шоковані обличчя? І як могло статися так, що нас усіх заскочили зненацька?

Щоб знайти відповіді на більшість запитань, нам лиш слід поглянути на себе. НАТО створило підґрунтя для того, що потім відбувалося в Україні. Ще 2008-го Альянс дав Україні наївну обіцянку про її можливе членство та колективну безпеку, яка, з військового погляду, ніколи так і не була реалізована. Навіть тим політикам, становлення яких прийшлося на мирні часи і які зовсім не розумілися на війні, мало бути цілком зрозуміло з самого початку, що забезпечення достатньої бойової потужності НАТО для захисту східного кордону України — це дуже складне завдання. Простіше кажучи, Україна занадто далеко, щоб захистити її в разі нападу Росії.

Крім того, позиція Заходу дедалі більше підгодовувала глибинну російську параною щодо буцімто передбачуваної стратегії НАТО, спрямованої на постійне посилення політики стримування. Зрештою, під час холодної війни країни Східного блоку стали своєрідним буфером між «матінкою Росією» та демократичною Європою. І не може бути ніяких ілюзій — росіяни знають все про те, що робити у разі атаки із Заходу. Ця обіцянка Україні щодо членства у НАТО лякала Росію, бо її виконання означало би появу ще однієї країни НАТО прямо на кордоні з нею. А якщо до цього російського страху додати ще й почуття глибокої образи після розпаду Радянського Союзу та подальшого хаосу в Росії у 1990-і, ми отримаємо вибухову суміш, замішану на національній гордості росіян.

Нам тут, на Заході, мабуть, складно зрозуміти, що почуття особистої образи абсолютно реальне і сидить глибоко в умах молодих офіцерів-патріотів, які служили в Радянській Армії та КДБ у пік розквіту радянської влади. Таких офіцерів, як президент Росії. І ця образа настільки реальна, що ми не можемо не брати її до уваги.

Звісно, Путін уже встиг показати себе безжальним опортуністом, коли прийняв холодне і жорстоке рішення про вторгнення у Грузію в 2008 році — саме тоді, коли увага світу була прикута до Олімпійських ігор у Пекіні. Та Захід на зважив на це і після кількох невпевнених акцій протесту швидко повернувся до свого звичайного бізнесу. Врешті-решт, Грузія була так далеко за межами сфери впливу НАТО і так тісно пов’язана з Росією, що ми майже нічого не могли зробити. Тож результати перших спроб вторгнення показали російському президентові, що він може йти далі. Ще тоді, у 2008-му, мені це дуже нагадало Гітлера і повторну окупацію Рейнської області у 1936 році.

І це ще не все. Були й інші політичні та військові прорахунку І всі вони вкупі дають спостережливим росіянам підстави непохитно вірити у слабкість Заходу, яка стає для них дедалі очевиднішою.

Ще був хвалений новий азіатсько-тихоокеанський курс президента Барака Обами, який продемонстрував зменшення стратегічної важливості Європи для Сполучених Штатів. Підтвердженням цього стало масове скорочення американських військ, дислокованих у Німеччині. Здається парадоксальним, але через місяць після того, як Путін удерся в Крим, останні американські танки покинули німецьку землю після шістдесяти дев’яти років перебування там. А колись в Німеччині було понад 6000 танків НАТО, більшість з яких — американські. І це вочевидь підтверджувало рішучість Америки захистити Європу. Простий факт із військового життя: якщо ви скорочуєте свій потенціал, то потім вам знадобляться надлюдські зусилля, щоб регенерувати його. Зберігання законсервованих танків та інших військових транспортних засобів у Східній Європі, як це робили американці у 2015 році, саме по собі не створює надійну військову міць. Для цього потрібні людські ресурси, підготовка та навчання кадрів, матеріально-технічне забезпечення, персональна відповідальність, а також, що не менш важливо, достатньо часу для того, щоб створити ефективну команду.