Найбільше мене непокоїли країни Балтії і те, що така російська агресія означатиме для них. Із якимось відчуттям дискомфорту я згадав своє інтерв’ю у вересні 2012-го на латвійському телебаченні. У ньому, відповідаючи на деякі гострі запитання інтерв’юера, я впевнено говорив, що не бачу жодної загрози для країн Балтії від цього російського уряду. Як же я помилявся тоді. Командувачі оборонних сил волелюбних балтійських держав — країн, орієнтованих на цінності Західної Європи, — були моїми друзями. Кожен із них мав родича, депортованого до Сибіру або ліквідованого під час чисток у радянську епоху. А колишній Командувач Силами оборони Естонії і сам був депортований у російський ГУЛАГ з усією родиною, коли йому було дев’ять років. Усі вони зазнали жорстокість призову на військову службу в Радянську армію. А коли Радянський Союз у 1991 році розпався, присвятили свої життя єдиній тоді меті — відірватися від радянської імперії. Вони вже розуміли, які жахи можуть чекати на них там. А я, британець за походженням і американець за місцем служби у НАТО, ще і не починав цього усвідомлювати. Всі вони були людьми, які розуміли справжнє значення слова «свобода».
Я подзвонив кожному з них по черзі: Ріхо Террасу, Раймондсу Ґраубе та Арвідасу Поцюсу. Вони були спокійними, але абсолютно реалістично оцінювали ситуацію і повідомили про безпрецедентний рівень російської військової присутності в їхньому повітряному і морському просторі та вздовж спільних сухопутних кордонів. Вони чітко розуміли: все це розігрується для того, щоб залякати їх. Добре знаючи цей старий метод Радянського Союзу, не мали жодної ілюзії щодо того, свідками чого зараз є.
Згодом з’ясувалося, що американці вже відреагували і прибули туди ще раніше, ніж я. Генерал Марті Демпсі — голова Об’єднаного комітету начальників штабів — того самого дня провів із командувачами збройних сил цих держав телефонну нараду. У відповідь на їхнє занепокоєння ситуацією він наказав негайно розмістити у країнах Балтії ескадри винищувачів F-16. Навіть за цим єдиним рішенням мені стало зрозуміло, що Америка продовжує підтримувати ідею зміцнення Європи та гарантування свободи в ній. І якщо Росія нападе, хоч як би неймовірно це не звучало, вони зможуть застосувати розміщені в Балтії літаки. А це означатиме, що на США також напали. Разом з тим, мої друзі були розчаровані і вкрай засмучені, але не здивовані тим, що жодна з найбільших європейських країн НАТО — Велика Британія, Франція чи Німеччина — не проявила солідарності з ними. Вони мали право докоряти мені: «Ми ж говорили, що так буде». Однак ніхто з них такого не сказав. У цьому просто не було потреби. Все було зрозуміло без слів.
У повсякденне життя Ставки Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі швидко увійшли та почали домінувати питання кризи в Україні і того, як НАТО має реагувати на неї. Наприкінці одного з брифінгів Філ Брідлов — не лише стратегічний командувач НАТО в Європі, льотчик-винищувач Військово-повітряних сил США, а й добродушний чоловік з південного сходу країни і поціновувач швидкої їзди на мотоциклі «Харлі-Девідсон» — поцікавився моєю думкою щодо цього як керівника наземних операцій. «Філе, — відповів я, — країнам НАТО це не сподобається, але вже час надати військову допомогу Балтії, аби показати росіянам, що ми серйозно ставимося до захисту цих країн».
Читаючи книжку, ви зрозумієте, чому, на жаль, політичний аспект цих дій виявився надто складним для Північноатлантичної ради. Але з військового погляду (і я би сказав — з політичного теж) це було правильним рішенням. Бригада всіх родів військ чисельністю 5000 осіб, озброєна танками, броньованими машинами піхоти, вертольотами та артилерією — це було б потужним посланням президенту Росії: «Тільки до цієї межі можна, але не далі». Як на мене, необхідно остаточно і беззаперечно змусити всі країни НАТО бути готовими обороняти балтійські держави.
Я швидко зробив два телефонних дзвінки. Один — у Лондон, головному маршалу авіації Стюарту Пічу, заступнику начальника генштабу оборони Великої Британії, а другий — у Брюссель, Маріот Леслі, послу Великобританії у НАТО. Я висловив думку, що тепер настав час Сполученому Королівству продемонструвати солідарність з балтійськими країнами, і зокрема з Естонією, чиї хоробрі солдати воювали і гинули разом із британськими солдатами в Гільменді — далекій провінції Афганістану. Коліщата влади починали крутитися, і незабаром британський прем’єр-міністр (слід віддати йому належне), затвердив направлення чотирьох багатоцільових винищувачів «Тайфун» до Естонії. Але відкритим залишалося питання: чи матимуть всі ці зусилля стійкий результат?
Читать дальше