Генерал сер Річард Ширрефф - Війна з Росією

— Боюсь, новини не дуже втішні. Міністерство оборони налаштоване позитивно: сухопутні, морські та повітряні підрозділи сил надшвидкого реагування чекають на відправлення, проте апарат прем’єр-міністра блокує рішення.

— Так... — Мак-Кінлі замислився. — З’єднайте мене із заступником начальника генерального штабу по захищеній лінії «Брент» [20] «Брент» — британська компанія, що працює в галузі комунікацій та інформаційних технологій. . Він, на відміну від свого боса, принаймні розуміє, що таке НАТО. Подивимося, що скаже.

Мак-Кінлі добре знав старшого маршала авіації сера Тоні Вілсона, заступника начальника генерального штабу. Вони працювали разом, коли він був іще молодим, мав лише звання підполковника. Вілсон — серйозний, перспективний штурман Королівських військово-повітряних сил із певним досвідом служби в контингенті НАТО в Німеччині — працював у підрозділі планування та стратегії Міністерства оборони. Він добре розумів можливості Альянсу, був кмітливим, відвертим, часом в’їдливо іронічним. Вілсон точно скаже правду стосовно того, чого слід очікувати від Великої Британії.

Після з’єднання Мак-Кінлі спочатку почув знайомі короткі звуки, які свідчили про те, що лінія захищена і не прослуховується, а вже потім на зв’язок вийшов Вілсон. Мак-Кінлі відразу перейшов до суті справи, окресливши ситуацію в Латвії з погляду НАТО і розповівши про сьогоднішнє засідання ради Альянсу.

— Отже, негайне застосування статті 5 наразі неможливе, Тоні. Якщо американці вирішать зробити щось в односторонньому порядку для допомоги Латвії, чи є шанси, що й Британія приєднається до них та надішле свої підрозділи, вже виділені для участі у спеціальних силах надшвидкого реагування?

Вілсон лише підтвердив те, що доповіли люди з розвідки Свінтона:

— Ми в Міністерстві оборони готові діяти. Проблема в прем’єр-міністрі.

— Як завжди? — запитав Мак-Кінлі.

— Боюся, що так, — відповів Вілсон. — Він оточений фарисеями, для яких застосування сили, а тим паче бодай якась згадка про наземну операцію, — це щонайменше ганьба і потурання злу. Коли ж прем’єр-міністр почув про ймовірність застосування статті 5, у нього взагалі стався нервовий зрив. Бо сказати британцям, що їхні солдати мусять піти воювати і вмирати, щоб захистити латвійців, — то вже занадто для нього. Кажуть, коли сьогодні вранці мова про це зайшла на засіданні Кабінету міністрів, він спромігся лише пожартувати, що Британія й так надає Латвії велику підтримку, бо купує пиво, коли її громадяни влаштовують в Ризі холостяцькі вечірки, і що британці, які ті гроші витрачають, все одно за нього не голосуватимуть. Його підлабузники вирішили, що це страшенно смішно. Крім того, так само, як і під час обговорення повітряних ударів по Сирії, прем’єр-міністр без гарантованої більшості в Палаті громад відмовляється робити хоч щось, пов’язане з гарматами та вантажем 200.

— Але ж у нього там є більшість, — нагадав Мак-Кінлі.

— Звісно є, але не переважна, попри те що справи лібералів значно погіршилися відтоді, як Корбіна обрали лідером. Проблема в тому, що багато рядових консерваторів, передусім молоде покоління, не готові підтримати статтю 5. Вони не розуміють усіх цих розмов про Чемберлена і 1938 рік. Для них питання стоїть так: чому наші хлопці мають ризикувати життям у далекій країні, про яку ми майже нічого не знаємо і знати не хочемо?

— Ось до чого дійшло, — пробурмотів Мак-Кінлі. Британія більше не була тією країною, якій він колись пішов служити в лавах морської піхоти.

— Чи допоможе нам дзвінок із Вашингтона? — спитав він нарешті.

— Можливо. Однак це мусить бути дзвінок із самого Білого дому.

— Залиште це мені. Сповіщатиму вас про все, Тоні. До зв’язку. Тримайтеся.

Мак-Кінлі подзвонив у сусідній кабінет Свінтону:

— Джеймі, з’єднайте мене з Верховним головнокомандувачем, будь ласка. Мені треба поговорити з ним до того, як він дістанеться Білого дому.

— Пані президенте, — підсумовував свій виступ Мак-Вайт, — ми абсолютно впевнені, що росіяни невдовзі увійдуть в Латвію. І цілком ймовірно, що й в Естонію та Литву.

Полковник Смітсон із позивним Ведмідь перестав робити нотатки (це був один із його найменш змістовних, хоч і потрібних, обов’язків як референта Ейба Мак-Вайта, радника президента США з питань національної безпеки) і підвів очі на стіни залу для оперативних нарад, який у Національній раді безпеки (НРБ) між собою називали «дровітня». Його нещодавно відремонтували, а старі дерев’яні панелі зняли, бо вони впливали на акустику і заважали під час відео- та телефонного зв’язку. Авжеж, нова обшивка з тканини давала хороший результат — тепер навіть шепіт було чути. У кімнаті стояла гнітюча тиша, поки президент наймогутнішої країни світу осмислювала те, про що їй тільки-но доповіли. Ніхто не ворушився.