Генерал сер Річард Ширрефф - Війна з Росією

В кабінет увійшов схвильований помічник президента. Діллон не хотіла говорити по гарячій лінії, — це, до речі, був не червоний телефон, як у популярному міфі, а лінія цифрового зв’язку Національного центру військового командування Пентагону, що офіційно називалася гарячою лінією Вашингтон-Москва. Вона бажала спілкуватися безпосередньо з президентом Росії, нехай і через перекладача. Із Кремлем уже провели попередню розмову, і там Білий дім запевнили, що їхній президент чекає у своєму кабінеті.

— Що з підготовкою цього дзвінка? — запитала президент.

— Мені дуже шкода, пані президенте. Я щойно знову говорив із апаратом президента Росії в Москві. Уже про все було домовлено, але він зрештою вирішив, що не розмовлятиме з вами. Не повірите, та коли в Москві вже підготували з’єднання, виявилося, що їхній президент просто кудись поїхав. Завтра рано-вранці на авіаційному шоу в нього запланований парашутний стрибок із демонстраційною групою російського десанту. На превеликий жаль, російський президент не може з вами поспілкуватися, адже в Москві вже північ, а йому треба виспатися, щоб завтра перед росіянами мати вигляд сповненого сил сміливця. Тож він сподівається, що ви його зрозумієте.

Діллон повільно видихнула повітря. Це була відверта зневага, але давати волю гніву було недоречно. Мак-Вайт подивився на Ведмедя, і вони обидва відвели очі: коментувати образу, завдану президентові Сполучених Штатів очільником російської держави, також було недоречно. Але Ведмідь, дивлячись у свої нотатки, подумки відзначив, що лише в одному можна бути впевненим: президент Росії зовсім не зацікавлений у подоланні цієї кризи.

— Смітсоне, будь ласка, чи не могли б ви особисто простежити за тим, щоб британський прем’єр відповів на дзвінок?

Ведмідь вийшов у приймальню та взяв слухавку, яку йому простягнув помічник президента.

— Це кабінет прем’єр-міністра у «Чекерсі». Лінія захищена.

— Чекерс... Що воно таке? Де це? — спитав Ведмідь, розлючений тим, свідком чого щойно став у Овальному кабінеті. Назва «Чекерс» асоціювалась у нього з якоюсь настільною грою.

— Це заміська резиденція прем’єр-міністра Сполученого Королівства, — почув у відповідь. — Прем’єр-міністр рано починає свої вихідні, щоб довше побути з сім’єю. Тому зараз, можливо, він трохи розслаблений.

На дзвінок відповіли. Чоловічий голос говорив із англійським акцентом, як з’ясувалося пізніше — південно-лондонським.

— Алло. Говорить Трев Вокер, прес-секретар прем’єр-міністра.

Ведмідь був чемним:

— Пробачте, сер. Гадаю, сталося непорозуміння. Я телефоную з Білого дому. Сподівався поговорити з помічником прем’єр-міністра, щоб організувати розмову з президентом Діллон. Це — не питання ЗМІ.

— Не хвилюйтеся, друже, — почулося у відповідь. — У мене з прем’єром довірливі стосунки. Оскільки він любить, щоб у «Чекерсі» поряд із ним було мінімум персоналу, то я займуся цим сам. А про що йдеться?

— Про Росію, НАТО, Латвію і те, що робити далі, — Ведмідь був здивований тим, що розмовляє з прес-секретарем, а не з військовим радником британського прем’єра, однак вирішив, що, мабуть, так у них заведено. Проте відчував, як в ньому зростає роздратування фальшивою доброзичливістю і, безсумнівно, вдаваною необізнаністю британця. Зрештою, чому б іще, як не через кризу в Латвії, президент Сполучених Штатів телефонувала прем’єр-міністрові Великої Британії саме в цей час? Але він звик сприймати людей такими, які вони є. Інакше не вмів.

— Треве, це Ведмідь, — відповів він, намагаючись говорити приязно. — Можете запросити до телефону прем’єра?

— Ні, друже. Спочатку ви запросіть президента, а тоді я покличу прем’єра. — Вокер спробував спритно скористатися ввічливістю американця.

Для таких телефонних розмов існував суворий протокол, і Ведмідь знав його дуже добре: молодший чекає на старшого. Лідер якої країни був старшим питань не викликало. А це означало, що Ведмідь не гратиметься в ці ігри. Крім того, він виріс у бідному районі Атланти і мав чудовий нюх на спритних пройдисвітів.

— Дякую, сер, але — ні. Я почекаю прем’єр-міністра.

Вокер добре знав, як то програвати, бо після паузи голос у слухавці зазвучав інакше. Однак Ведмідь помітив, що це йому не сподобалося, адже він так і не сказав, з ким Ведмідь наразі говоритиме, а це було ще одним порушенням протоколу і спробою дезорієнтувати його.

— Прем’єр-міністр слухає, — Ведмідь почув високий, різкуватий, трохи гугнявий голос чоловіка, який говорив по-королівськи вишуканою англійською.