Генерал сер Річард Ширрефф - Війна з Росією

Президент продовжив:

— І ще скажу про всяк випадок, якщо у когось із вас є сумніви: я без вагань нанесу ракетний удар по Варшаві чи Берліну, як тільки НАТО почне атакувати. Євгене Сергійовичу, — запитав він, дивлячись на міністра закордонних справ, — наскільки ви впевнені в тому, що американці не використають наше застосування тактичної ядерної зброї як привід для міжконтинентального удару?

— Складно сказати, Володимире Володимировичу. З одного боку, американці не будуть ризикувати і створювати Армагеддон заради якогось європейського міста або військового об’єкта. Але з іншого боку, будь-яке використання тактичної ядерної зброї проти НАТО на морі чи на суші неминуче призведе до величезних жертв серед американців через їхню перевагу у військовій силі. А якщо хтось із американців зазнає удару ядерної бомби, то все — усі ставки зіграні. Вони, звісно, відповідатимуть тактичною зброєю на полі бою. І тоді я не виключаю, що американці використають міжконтинентальні балістичні ядерні ракети.

— З цього випливає, що ми повинні обмежитись використанням ядерної зброї тільки по відношенню до європейців, — жваво промовив президент.

Комаров, однак, не вірив цим намаганням Путіна здаватися рішучим і позитивним. Якщо вони навіть тільки обговорюють використання ядерної зброї, це означає, що щось не зладилось із планом президента. Так не мало бути, щось не те передбачалося. Ще місяць тому він відчув, так би мовити, зміщення тектонічних плит. Тепер не було сумніву, що вони таки змістилися. Питання лише в тому, як далеко і на чию користь?

Вісімнадцять годин потому, через годину після заходу сонця, Морланд і його команда залишили позиції, де нещодавно залягали. У них було більш ніж достатньо часу для відпочинку й для того, щоб зробити хоча б кілька ковтків води і щось поїсти. У Морланда в похідному рюкзаку знайшовся пайок — трохи сухого печива і банка консервованого м’яса. «Не багато, — подумав він, — але краще, ніж нічого». Ніч була ясною; мряка, що почалася, коли вони лежали в укритті, припинилась. Проте місяць іще не зійшов. Та навіть коли цей місяць-молодик і з’явиться, він світитиме тьмяно. Щоправда, сьогодні відсутність яскравого місячного світла була їм на руку.

Лукша знову був провідником, і зараз він разом із сержантом Вайлдом замикав колону. Прямуючи до краю зони десантування американського спецназу, йшли повільно й обережно, дотримуючись маршруту, розробленого завдяки даним розвідки. Час від часу зупинялися і прислухались, а потім переходили у кругову оборону і займали вогневі позиції, як завжди робили під час стройової підготовки. Дослухалися, чи немає небезпеки спереду і обабіч, намагаючись розрізняти звуки, які важко почути, коли рухаєшся лісом. Постійно стежили, чи немає небезпеки для тих, хто йде позаду. Поки що все було спокійно.

Через кілька годин ходу Лукша зупинився й підняв руку. Група якраз перебувала на самому краю зони десантування, і треба було знову перейти до кругової оборони. Цього разу всі зімкнулись дуже щільно: нога кожного з них перехрещувалася з ногою людини справа; таке вузьке коло робило їх якомога меншою мішенню для патрулів або цивільних, які могли блукати поблизу. Морланд подивився на годинник. Залишилося йти ще двадцять п’ять хвилин. Вони мають прибути завчасно, як і планувалося. Він вказав на свій годинник Лукші, який ніс радіолокаційний маяк-відповідач. Той показав великий палець на знак того, що зрозумів. Час тягнувся дуже повільно. Тепер залишилось іти ще п’ятнадцять хвилин. Морланд звірив час із сержантом Вайлдом і Лукшею: кожен подивився на свій годинник з люмінесцентним циферблатом і одразу ж підняв великий палець вгору. Тепер починався зворотний відлік. Чверть по півночі Лукша активував ручний термінал радіолокаційного маяка-відповідача. Пристрій мав спрацювати, як тільки він отримає вхідний сигнал від американських парашутистів-спецпризначенців після їх приземлення. Цей сигнал і приведе їх сюди.

Близько п’ятдесяти хвилин тому приблизно за тридцять кілометрів на південь з висоти дев’ять тисяч метрів над північною Польщею американські солдати вистрибнули з літака. Незабаром вони розкрили свої парашути, вдавшись до прискореного планерування, зайшли в російський повітряний простір і тепер приземлялись у зоні десантування зі швидкістю 28 кілометрів за годину. Солдати керувались GPS-навігаторами, прив’язаними до зап’ястя, які, як вони сподівались, неможливо засікти за допомогою радара. Зараз, коли десантники наблизились до місця призначення, вони з нетерпінням чекали на радіолокаційний сигнал у відповідь. Це буде для них знаком, що тут їх вже очікують доброзичливі провідники.