Генерал сер Річард Ширрефф - Війна з Росією

Говард продовжував:

— Те, що Рада наполягає на ухваленні будь-якого плану військового керівництва НАТО, є породженням ери, яка відійшла у минуле. Я допускаю, що це було політично доцільним в Афганістані, з огляду на те, що НАТО відігравало там зовсім іншу роль. Але я мушу сказати вам... це повзуче поступове обмеження повноважень Верховного головнокомандувача гарантовано скінчиться військовою поразкою, якщо триватиме й далі. Ви можете думати, що ви — єдині, хто зараз володіє інформацією про наші таємні плани. На жаль, це не так: все повідомлене вам зараз за кілька годин буде в Москві на робочому столі російського президента.

Мак-Кінлі оглянув людей, які сиділи за столом. Хтось вочевидь розлютився, хтось мав смиренний вигляд, а хтось із цікавістю чекав, що буде далі. Головнокомандувач щойно мав безтактність вказати на скелет у шафі НАТО, про якого знали всі присутні, але ніколи про нього не говорили, принаймні публічно: інформація, яка надається Раді, має кепську звичку відразу ж ставати відомою в Москві. Багато послів були явно обурені такою інсинуацією, а дехто вже вимагав, щоб йому дали слово.

Адмірал Говард не звернув уваги на бурхливу реакцію присутніх.

— Пане Генеральний секретарю, Рада має визначити політичні умови, необхідні для того, щоб я міг діяти, і я чудово розумію, якого результату ви від мене очікуєте. Однак, щоб отримати цей результат, я повинен мати можливість планувати та реалізувати військову стратегію і не просити санкцій Ради на кожний свій крок... І не перейматися безпекою та секретністю операції. Тому я звертаюся до Ради із проханням надати мені повноваження діяти віднині й до закінчення кризи самостійно і не бути зобов’язаним ділитися з вами всіма деталями кампанії та щоразу отримувати ваш дозвіл. Звісно, ми можемо обговорити це питання знову після того, як Росію буде вибито з країн Балтії.

Невдоволені голоси присутніх за столом ставали дедалі гучнішими.

Костілек знову стукнув молотком і закликав до порядку.

— Шановні колеги, я цілком розумію ваше занепокоєння з цього приводу. Я пропоную, щоб Верховний головнокомандувач і його заступник, якщо буде їхня ласка, залишили кімнату на деякий час, а ми обговоримо все конфіденційно на рівні лише послів. Звичайно, голова Воєнного комітету як офіційний військовий консультант Ради альянсу може залишитись.

Після цих слів Говард кивнув Мак-Кінлі, й вони удвох вийшли з кімнати засідань Ради. Їх зустрів капітан Ден Родович, високий чоловік, колишній професійний баскетболіст, який пішов служити до армії після 11 вересня і тепер був офіцером групи зв’язку Верховного головнокомандувача у штаб-квартирі НАТО.

— Доброго дня, панове. Пропоную піднятися нагору в наш офіс, ми організуємо вам каву і щось поїсти.

Через дві години в офіс зателефонували і запросили Говарда і Мак-Кінлі повернутися до залу засідань. Коли вони з’явилися, у приміщенні стало тихо.

Костілек привітав їх:

— Пане головнокомандувачу, дякуємо за ваше терпіння. Ми докладно обговорили питання, і я з радістю повідомляю, що після дискусії досягнуто консенсусу. Ми просимо, щоб ви надавали Раді щоденні повідомлення про поточний стан справ, зокрема, давали професійну оцінку всіх питань, які можуть мати наслідки на високому стратегічному рівні. Крім того, Рада погодилася, щоб ви інформували мене як Генерального секретаря НАТО про всі деталі вашого плану і стан його виконання. Таким чином, ви отримуєте зелене світло на проведення операції так, як вважаєте за доцільне.

У Челтнемі, підкреслено благопристойному, наскрізь англійському курортному містечку, яке розкинулось біля підніжжя вапнякового нагір’я, що огинає західний край гір Коутволд-Хілз, двічі на рік неподільно панує музичний фестиваль. Цього року, за визначенням Daily Telegraph, це була «хитромудра та вдала суміш традицій і новаторства, яка обіцяла щось зовсім нове й особливе в музиці».

Тревору Вокеру, директору з комунікацій апарату прем’єр-міністра, до цього було цілком байдуже, коли він їхав передмістям Челтнема на зустріч із прем’єром Олівером Літтлом. Вокер зовсім не цікавився музикою, тим паче тепер, коли країна фактично перебувала у стані війни з Росією, а на Даунінг-стрит сидів новий прем’єр-міністр. Він переймався насамперед тим, щоб забезпечити відчутний вплив свого нового боса на його парламентську фракцію.