Генерал сер Річард Ширрефф - Війна з Росією

Досі все йшло як по маслу, тому єдине, що майор мав робити, — це тримати себе в руках і чекати. Відчувши, як по потилиці стікають краплі води, він усміхнувся. Невеличкий дощик, який щойно розпочався, був дуже доречним, адже чудово приховає будь-який шум, спричинений його групою, що от-от мала вирушити на завдання.

Вронський стримав позіхання. Він весь змок від дощових крапель, які падали з листя дерев. Очі й до того заплющувались, а тепер уже зовсім злипалися, адже в дощ важко тримати їх відкритими. Щоб непомітно дістатися до місця призначення, бійцям довелося йти лісом усю ніч, і під кінець дня вони підкралися до ворога. Після кількох доволі важких днів тіло вимагало нормального харчування, однак про те, щоб потішити організм гарячою їжею, можна було тільки мріяти, тож доводилося задовольнятися кількома пачками крекерів і холодною консервованою рибою, а спрагу тамувати невеликими ковтками води із пляшки.

«Годі себе жаліти, скоро цьому настане край, — говорив Вронський собі, — і ми повернемося в казарми, де можна буде потішити себе святковою випивкою і великим стейком». Латиші добре зналися на тому, як про себе подбати, і тепер росіяни, що прийшли їм на зміну, могли насолоджуватися залишеним провіантом.

Потрібно було зосередитись. Майор знову почав прокручувати в пам’яті всі пункти плану, що привів його до цього лісу. Передбачалося, що вони мали атакувати базу, яка, судячи з усього, належала серйозно підготовленій групі латвійських «лісових братів». А ще його здивував прямий президентський наказ, отриманий п’ять днів тому, — захопити британських терористів у полон. Вже не вперше Вронський брав під сумнів накази, в яких ішлося про конкретних осіб, хоча його тішило те, що президент доручив цю місію саме йому. Та від неї віяло старомодною примітивною помстою. Тим не менше наказ є наказ, і він мусить його виконати.

Звісно, командир Західного військового округу сприймав такі президентські накази надзвичайно серйозно, і ніщо не могло змусити його не підкоритися цьому розпорядженню. Російські зв’язківці отримали лише кілька коротких перехоплень радіомовлення, із яких можна було мати бодай якийсь зиск. Хоча ті, хто ініціював цю радіопередачу, зробили все можливе, щоб не допустити визначення їхнього місця перебування. Та комп’ютерний аналіз вказав росіянам на лісові хащі у північній, найвіддаленішій частині Національного парку Гауя, неподалік від річки з однойменною назвою. Географія парку на карті майже не позначена. Сюди ступала нога хіба якогось випадкового мисливця.

Російські дрони «Застава» допомогли виявити в глибині лісу кілька потенційних схованок. Цілком можливо, що зовсім недавно в них хтось жив. Дрони транслюють зображення із мультиспектральних камер, що також обладнані інфрачервоною системою бачення. Ці невеличкі безпілотні літальні апарати здатні вловлювати випромінювання джерел тепла під покровом лісу. Хто жив у схованках: ведмеді чи люди? Лінзи з тепловим самонаведенням не могли дати точну відповідь на це запитання. Туди потрібно було завітати особисто.

І через чотири дні, нарешті, пошуки дали свої результати. В радіусі ста метрів від однієї з можливих лісових схованок було перехоплено коротке текстове повідомлення, хоча розшифрувати його, на жаль, не вдалося. За допомогою безпілотників було також виявлено людські сліди та колію від мотоцикла. Швидше за все, це ті самі солдати, що два тижні тому напали на президента. Вронський отримав наказ терміново підготувати спецоперацію.

У майора було обмаль часу. Він не сумнівався, що його група спецпризначенців без жодних проблем знайде повстанців, нападе на них і нейтралізує. Та великої впевненості у професіоналізмі й бойовому досвіді батальйону, відповідального за зовнішню і внутрішню охорону, не було. Проте цей батальйон тоді виявився єдиним вільним. Той факт, що президент доручив це завдання майору особисто, давало йому простір для вибору способу проведення операції. Та все ж майор Вронський мусив брати до уваги й думку підполковника місцевого мотострілецького батальйону, який мав забезпечити підкріплення. Офіцер сподівався, що його підопічні хоч трохи вивчили місцевість, але навіть тут не обійшлося без розчарування. Знервовані молоді солдати справно несли службу з патрулювання лісу, але коли супротивник почав переважати за кількістю, а згодом і за майстерністю, деякі з них відступили. Тепер підрозділ намагався триматися дороги. У невеличкої групи солдатів не було можливості патрулювати безмежний ліс, тому вони взялися охороняти блок-пости.